13 вересня 2016
У час, коли Україна виборює свою волю й незалежність, свою цілісність і єдність, новгород-сіверці не стоять осторонь. Вони відстоювали демократичне майбутнє нашої держави на Майдані, разом з побратимами з інших регіонів здобували право українців на вільне життя у європейській спільноті.
З перших днів проведення антитерористичної операції тисячі наших мужніх земляків відстоюють свободу власної держави. Вони гідно несуть службу у лавах Збройних Сил та Національної гвардії України, у прикордонних військах, батальйоні спецпризначення «Чернігів», добровольчих формуваннях. Нам є ким пишатися. Та, на жаль, і є за ким сумувати.
Вже п'ятеро кращих синів Новгород-Сіверського краю не повернулися з поля бою неоголошеної війни на сході України.
Ця сторінка — краплина у морі всенародної шани і пам’яті.
Ми бережемо спогади про кожного з героїв. І низько схиляємось перед величчю їх подвигу.
ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ – ВІЧНА ЇМ СЛАВА!
Народився 4 березня 1986 року в селі Атюша Коропського району Чернігівської області. Після закінчення восьмого класу Атюшівської загальноосвітньої школи вступив на навчання до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. По закінченню ліцею продовжив здобувати фах військового у Харківському інституті танкових військ, де отримав диплом з відзнакою та ступінь бакалавра.
Активно займався спортом. Здобув срібну медаль з гирьового спорту на чемпіонаті України серед вищих навчальних військових закладів, був призером чемпіонату України з бойового самбо.
Станіслав був високоморальною, чесною і принциповою людиною. Він мав свої переконання і вмів їх відстоювати, любив Україну, вболівав за її долю, тому став активним учасником Майдану.
Коли розпочалися бойові дії на сході, Станіслав добровольцем пішов захищати рідну землю, боронити її від ворожої навали. Воював у складі 25-ї окремої парашутно-десантної бригади м. Дніпропетровськ, брав участь у багатьох бойових операціях, був командиром танку.
31 липня 2014 року в жорстокому бою за м. Шахтарськ Станіслав Ковтун загинув смертю героя від кулі снайпера.
У захисника лишився син Остап.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Указом Президента України від 14.11.2014 року Ковтуна Станіслава Григоровича нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.
Пам’ять героя вшановано меморіальною дошкою в Атюшівській ЗОШ І-ІІІ ст., де він навчався, а самій школі присвоєне ім'я Станіслава Ковтуна. Ім’я атюшівського героя увіковічене на меморіальному знаку «Героям Небесної сотні та воїнам АТО» в Коропі.
25 липня 2015 року в рідному селі полеглому солдату був встановлений пам’ятний знак за воїнську доблесть.
Народився 15 вересня 1989 року в селі Попівка Новгород-Сіверського району Чернігівської області.
Валерій ріс допитливим, розумним і здібним, тому батьки вирішили віддати його до школи в неповні шість років. Навчався він добре, дуже любив математику, фізику, цікавився технікою, був працелюбний, виконував будь-яку домашню роботу. Особливі стосунки у Валерія були із книжками, вони його захоплювали.
Зразком у всьому для Валерія був батько, син обожнював його. І мріяв вдягнути військову форму, стати офіцером… як тато.
Тож після закінчення Попівської середньої школи 2006 року вступив до Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного за спеціальністю «бойове застосування та управління діями підрозділів, частин, з’єднаннями сухопутних військ».
Після закінчення академії молоде подружжя Бондаренків вирушило у Яворів Львівської області, за місцем призначення Валерія, який проходив службу у 24-ій окремій механізованій бригаді. На початок АТО був командиром роти у званні капітана.
Загинув Валерій Бондаренко 14 серпня 2014 року під час мінометного обстрілу біля села Новосвітлівки Луганської області.
Похований 16 вересня 2014 року в селі Попівці Новгород-Сіверського району. У захисника залишилися мати, дружина, донька.
Указами Президента України від 15 липня 2014 року № 593/2014, 05 листопада 2019 року № 804/2019 за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ, ІІ ступенів.
Народився 13 вересня 1986 року в селищі Короп Чернігівської області у сім’ї робітників. Тут, у рідному містечку, минуло його дитинство. Спокійний, добрий, врівноважений, безконфліктний, з почуттям гумору, він мав багато друзів, користувався повагою серед однолітків. Ігор захоплювався футболом, добре розбирався в техніці, був гарним помічником батькам у веденні домашнього господарства.
Під час строкової служби у лавах Збройних Сил України отримав військову спеціальність стрілка, помічника гранатометника. Після служби в армії юнак працював у рідному селищі, ремонтував автомобілі, допомагав родині.
18 березня 2014 року Ігор Шкляр мобілізований на військову службу, був направлений для її проходження у 41-й батальйон територіальної оборони.
17 серпня 2014 року під час мінометного обстрілу Ігор отримав важке поранення на блокпосту біля міста Дебальцево. За його життя боролися військові лікарі Харківського та Київського шпиталів. Проте рани, отримані юнаком, були не сумісні з життям. 25 серпня 2014 року Ігор Шкляр помер від тяжких ран.
Похований Ігор Володимирович на Михайлівському кладовищі у смт Короп.
На знак вшанування пам’яті воїна АТО рішенням Коропської районної ради від 26.03.2015 вулицю та провулок Щорса в смт Короп було перейменовано у вулицю та провулок Ігоря Шкляра, на стіні у Коропській загальноосвітній школі імені Т.Г. Шевченка встановлено меморіальну дошку, а у шкільному музеї-кімнаті облаштувані куточки пам’яті про Ігоря Шкляра. Ім’я коропчанина також увіковічене на меморіальному знаку «Героям Небесної сотні та воїнам АТО» у Коропі.
4 червня 2015 року Указом Президента України №311/2015 Ігор Шкляр був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.
З 1998 року розпочав свою трудову діяльність у рідному селі у ТОВ «Дружба». Зі слів односельців, хлопець завжди був охочий до роботи, щирий, ввічливий, життєрадісний.
У 2001 році призваний до лав Збройних сил України, служив у внутрішніх військах у м. Києві. Після служби в армії юнак повернувся працювати у рідне село.
31 березня 2014 року мобілізований до лав ЗСУ, з 23 серпня 2014 року проходив службу у зоні проведення АТО у складі кулеметної обслуги механізованої роти мехбатальону 72–ї механізованої бригади . У ніч з 7 на 8 січня 2015 року під час нападу диверсійної групи на опорний пункт солдат Анатолій Потієнко загинув в районі села Новогнатівка Волноваського району Донецької області. Похований Потієнко Анатолій Юрійович у Прилуцькому районі у селі Боршна, де у загиблого залишилися дружина та донька.
Ім’я героя увіковічнено меморіальною дошкою у приміщенні колишньої Городищанської ЗОШ I-II ступеня, де навчався Анатолій, на меморіальному знаку «Героям Небесної сотні та воїнам АТО» у Коропі.
Указом Президента України № 76/2016 від 1 березня 2016 року за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Народився 24 січня 1978 року у селі Буда-Вороб’ївська Новгород-Сіверського району Чернігівської області.
У 1994 році закінчив Вороб’ївську ЗОШ І-ІІІ ступенів. Працював у місцевому ТОВ «Промінь» слюсарем з ремонту сільськогосподарської техніки.
2 вересня 2014 року Олег Соломаха мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив старшим солдатом, оператором першого протитанкового відділення-протитанкового взводу військової частини А 1815 (селище Гончарівське Чернігівського району).
Загинув Олег Володимирович 30 січня 2015 року під час бою за блокпост 1302 у районі міста Вуглегірськ Артемівського району Донецької області. У загиблого залишилися батьки, дружина та донька з сином.
Похований Соломаха Олег Володимирович у селі Буда-Вороб’ївська Новгород-Сіверського району Чернігівської області.
Указом Президента України № 103 від 21 березня 2016 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Соломаха Олег Володимирович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Народився Віктор Михайлович 24 жовтня 1973 року у селі Галаганівка Семенівського району Чернігівської області.
1988 року Віктор закінчив Галаганівську восьмирічну школу Семенівського району, потім навчався у Курковичській школі Стародубського району Брянської області, яку закінчив 1991 року.
У 1991-1993 роках проходив строкову військову службу.
Повернувшись додому, працював у КСП «Нове життя» у рідному селі, пізніше - землевпорядником Галаганівської сільської ради, механізатором.
З вересня 2014 року Віктор Михайлович – старшина військової частини В 3137 (41-й мотопіхотний батальйон) проходив службу у зоні проведення АТО.
Геройські загинув під Волновахою Донецької області 10 березня 2015 року.
Похований Афанасенко Віктор Михайлович у селі Галаганівка Семенівського району Чернігівської області.
Народився Максим Валентинович 6 січня 1986 року у місті Семенівка Чернігівської області.
Навчався у Семенівській загальноосвітній школі І – ІІІ ступенів № 1, після її закінчення 2003 року - у навчально-курсовому комбінаті «Укрбуд» у місті Чернігові.
Строкову військову службу Максим проходив у складі військової частини А 3435 у селище Десна Козелецького району Чернігівської області.
Працював різноробочим на лісопереробних приватних підприємствах Семенівського району.
2 вересня 2014 року Максим Валентинович був мобілізований до лав Збройних Сил України. Солдат 41-го окремого мотопіхотного батальйону.
Загинув Максим 14 травня 2015 року під Волновахою Донецької області.
Максим Валентинович Грачов похований у місті Семенівка Чернігівської області.
Народився Сергій 7 січня 1993 року у с. Придеснянське Коропського району. Згодом батьки переїхали жити до села Вишеньки. 2007 року закінчив 9 класів Вишеньківської ЗОШ І-ІІ ст. Навчався добре, активно займався спортом, брав участь у змаганнях з тенісу та легкої атлетики. Після школи вступив до Сосницького професійного аграрного ліцею, де здобув освіту електрика.
16 травня 2012 року Сергій Хурдепа був призваний на строкову службу до Збройних Сил України. Солдатського досвіду набував у 72-й окремій механізованій бригаді м. Біла Церква. 28 березня 2013 року підписав контракт на службу у Збройних Силах України.
Коли розпочалися бойові дії на сході країни, Сергій Анатолійович добровольцем пішов захищати рідну землю, боронити її від агресора. Служив у складі військової частини п/п В0849 під Волновахою (Донецька область), працював водієм у складі розвідувальної роти, отримав звання сержанта.
Друзі і знайомі характеризують Сергія як веселого, доброзичливого хлопця з легким, позитивним характером.
6 вересня 2015 року Сергій Хурдепа загинув внаслідок отримання численних смертельних поранень зі стрілецької зброї в районі розміщення розвідувальної роти у Волновасі.
Його ім'я увіковічене на меморіальному знаку «Героям Небесної сотні та воїнам АТО» у Коропі.
Народився 27.01.1984 року у селі Штукар Веселинівського району Миколаївської області.
Навчався з 1991 року у Штукарській неповній середній школі.
У 1999 році разом з матір'ю та братом Віталієм переїхав у село Лісконоги Новгород-Сіверського району. Ігоря з братом виховували мама та вітчим.
У 2000 році закінчив Лісконогівську ЗОШ І-ІІ ступенів, здобувши базову середню освіту.
У 2002 році був призваний на строкову військову службу до лав Збройних сил України, військова спеціальність - механік-водій, служив у танковому підрозділі.
Після строкової служби працював на тваринницькій фермі ТОВ "Переможець" у селі Лісконоги, деякий час працював у Києві.
Мобілізований у лютому 2015 року, проходив службу у Кіровоградській 57 окремій мотопіхотній бригаді, під час виконання службових обов'язків в зоні проведення АТО від розриву гранати був важко поранений, отримав контузію.
Односельці збирали кошти на лікування, допомагали усім селом, але 28.11.2015 у Центральному клінічному госпіталі ЗСУ Ігор Гулевський помер від харчового ботулізму, викликаного токсином типу Е.
У померлого залишилася мати, брат, цивільна дружина і донька, які живуть у Лісконогах.
Похований у Лісконогах на сільському кладовищі.
Народився Геннадій 25 липня 1993 року в селі Краснопілля Коропського району Чернігівської області.
Навчався у місцевій школі. Після її закінчення вступив до Конотопського профтехучилища, де опанував професію газоелектрозварювальника та автослюсара. Рано лишився сиротою. Односельці характеризували Геннадія як стриманого, цілеспрямованого парубка з загостреним почуттям справедливості. Завжди був скромним і порядним, працелюбним.
2013 року призваний на військову строкову службу, по її закінченню Геннадій уклав контракт, за власною ініціативою направлений для проходження подальшої служби у зоні АТО.
Геннадій з позивним «Амур» потрапив в одну з найгарячіших точок – під Донецький аеропорт. У ході військової служби отримав звання сержанта, був неодноразово нагороджений відзнаками.
2 лютого 2016 року стало для Геннадія Самуся фатальним. Група військовослужбовців, повертаючись з патрулювання прилеглої території поблизу смт Мілове Луганської області, підірвалася на ворожому вибуховому пристрої. У результаті вибуху Геннадій Самусь загинув на місці.
Указом Президента України від 8 квітня 2016 року за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Геннадія Самуся було нагороджено орденом "За мужність " ІІІ ступеня (посмертно).
На знак вшанування пам’яті воїна АТО в центрі Краснопілля встановлений меморіальний знак, його ім’я увіковічене на меморіальному знаку «Героям Небесної сотні та воїнам АТО» у Коропі.
Народився Юрій Петрович 20 жовтня 1966 року в м.Красний Перекоп Каховського району Херсонської області.
Згодом його родина переїхала на батьківщину матері до Коропського району у село Жовтневе.
Юрій закінчив Жовтневську середню школу, після чого вступив до Борзнянського сільськогосподарського технікуму, за спеціальністю «Бджільництво».
Однокласники і друзі характеризували його як позитивного хлопця з лідерськими завдатками.
У 1984-1986 роках проходив строкову військову службу.
Юрій Петрович працював директором Жовтневського будинку культури, бджолярем у селі Краснопілля, будівельником. Односельці цінували його за «золоті» руки, добру вдачу та відповідальність.
З початком подій, що відбувалися на Сході України, Юрій Петрович прийняв рішення піти на службу до ЗСУ і вже 12 лютого 2015 року був мобілізований.
5 березня 2016 року під час мінометного обстрілу опорного пункту у районі м. Авдіївка Донецької області Юрій Мальцев загинув. У героя лишилося двоє дітей
Указом Президента України від 8 квітня 2016 року за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Юрія Мальцева було нагороджено орденом "За мужність " ІІІ ступеня (посмертно).
На знак вшанування пам’яті воїна АТО в центрі села Радичів був встановлений меморіальний знак, ім’я героя увіковічене на меморіальному знаку «Героям Небесної сотні та воїнам АТО» у Коропі та меморіальній дошці Рождественської ЗОШ І-ІІІ ступеню (Жовтневської), де навчався Юрій Петрович Мальцев.
Народився Ігор Миколайович 7 лютого 1974 року у селі Слобідка Новгород-Сіверського району Чернігівської області.
Після закінчення 1991 року Слобідської середньої школи Новгород-Сіверського району, був призваний на військову строкову службу до Збройних сил України.
Після військової служби Ігор Медведь повернувся до рідного села, працював трактористом у місцевому радгоспі «Перемога». Пізніше переїхав до міста Чернігова, де працював водієм гусеничного транспорту.
7 липня 2015 року Ігор Миколайович мобілізований до лав ЗСУ. Рядовий, водій-механік БМП 53-ї окремої механізованої бригади (міста Сєверодонецьк / Лисичанськ Луганської області).
Загинув 5 червня 2016 року внаслідок мінометного обстрілу диверсійно-розвідувальною групою терористів спостережного пункту українських військ поблизу міста Торецьк Донецької області.
Похований Ігор Миколайович 8 червня 2016 року у місті Чернігові на Алеї Слави.
Ім’я героя увіковічене на меморіальній дошці Лосківської ЗОШ І-ІІ ступеню, де навчався Ігор Миколайович Медведь.
Ігор Кистерний народився 21 березня 1987 року у м. Семенівка Чернігівської області.
Навчався у Семенівській гімназії №2, був старанним учнем, займався спортом, запам’ятався добрим, веселим, завжди усміхненим.
Після школи проходив військову строкову службу у Збройних Силах України.
З 2006 до 2016 року Ігор Миколайович служив у відділі прикордонної служби «Семенівка», після чого проходив військову службу за контрактом у Збройних Силах України на посаді командира відділення гранатометного взводу роти вогневої підтримки 13-го мотопіхотного батальйону. Певний час його служба проходила у м. Конотоп, з травня 2017 року перебував у зоні проведення АТО.
14 липня 2017 року 30-річний старший сержант Ігор Кистерний загинув від кулі снайпера поблизу села Новотошківка Луганської області.
Похований Ігор Миколайович у м. Семенівка Чернігівської області. У захисника залишились мати і сестра.
Указом Президента України від 07 квітня 2020 року № 131/2020 Ігор Миколайович Кистерний нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни» за самовіддане служіння Українському народові, особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України (посмертно).
Народився Володимир Мінчуков 15 травня 1998 року у селищі Лозівський Слов’яносербського району Луганської області.
2011 року разом із сестрами, Володимир переїхав до села Галаганівка Семенівського району Чернігівської області до родичів.
Навчався у Галаганівській загальноосвітній школі І-ІІ ступенів, Сосницькому ліцеї. Після навчання працював у ТОВ «Нове життя» у селі Галаганівка. У лютому 2017 року Володимир підписав контракт на службу у Збройних Силах України. Служив у 54-й окремій механізованій бригаді ЗСУ.
8 лютого 2018 року Володимир Мінчуков загинув у Донецькій області внаслідок кульового поранення.
Похований Володимир Анатолійович Мінчуков у селі Галаганівка Семенівського району Чернігівської області.
Народився 03 липня 1999 року у селі Дігтярівка Новгород-Сіверського району Чернігівської області.
У 2016 році закінчив Дігтярівський навчально-виховний комплекс. 27 квітня 2018 року призваний на військову службу за контрактом Новгород-Сіверським об’єднаним міським військовим комісаріатом.
Солдат, заступник командира бойової машини, навідник-оператор гірсько-штурмової роти 8-го гірничо-штурмового батальйону 10-ї окремої гірничо-штурмової бригади.
Загинув 9 листопада 2018 року внаслідок снайперського вогню під час бою в районі селища Кримське Новоайдарського району Луганської області.
Похований у селі Дігтярівка Новгород-Сіверського району Чернігівської області.
Народився Володимир Черненко 28 січня 1995 року у селі Мамекине Новгород-Сіверського району Чернігівської області у багатодітній родині.
Навчався Володимир у Мамекінській ЗОШ І ступеня, Леньківській ЗОШ І-ІІ ступенів, Смяцькій ЗОШ І-ІІІ ступенів, яку закінчив 2012 року.
У спогадах односельців залишився добрим, чуйним, працелюбним і щедрим хлопчиною, який поділиться останнім.
2015 року Володимир призваний на строкову військову службу до лав Збройних Сил України, а з березня 2017 перебував на військовій службі за контрактом.
03 березня 2020 року Володимир загинув у зоні проведення ООС.
Похований Черненко Володимир Вікторович у селі Мамекине Новгород-Сіверського району Чернігівської області.
Народився Роман Васильович 30 червня 1979 року у селі Чайкине Новгород-Сіверського району Чернігівської області. Навчався у місцевій неповній середній школі. Захоплювався технікою.
Батьки виховали сина добрим, турботливим, люблячим, відповідальним, таким він і залишився у пам’яті односельців.
1997 року був призваний на військову строкову службу до Збройних сил України. Після військової служби Роман Дубіна повернувся до рідного села, працював різноробочим у місцевому ТОВ «Агрофрма ім. Т. Г. Шевченка».
З січня 2022 року Роман Васильович зарахований до підрозділу територіальної оборони. На початку повномасштабного вторгнення, під час захисту міста Чернігова Роман Дубіна загинув від осколкового поранення.
Це сталося 11 березня. Поховали Романа Васильовича у рідному селі. У загиблого залишилися мати, дружина та діти.
7 квітня 2022 року Указом Президента України № 220/2022 Дубіна Роман Васильович був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно. Нагороду вручено матері Героя.
Народився Андрій Дмитрович 16 жовтня 1984 року у селі Поліське Коропського району (нині Коропська селищна територіальна громада).
Нашому землякові було 37 років…
На захист рідної землі Андрій Мельник став ще 2014-року. Служив у аеромобільних десантних військах у розвідці. Брав безпосередню участь у боях за Донецький аеропорт.
Земляки та побратими згадують Андрія як порядну і світлу людину, сміливого і відважного воїна. Андрій Мельник став на захист рідної землі від російського окупанта з перших днів повномасштабного ворожого наступу.
Загинув Андрій Дмитрович 18 березня 2022 року біля села Олишівка Чернігівського району. Йому було лише 37 років.
Похований Андрій Мельник у рідному селі.
У загиблого героя залишилися батьки, дружина та діти.
Народився Микола Довгань 19 грудня 1998 року в селі Жадове Семенівського району Чернігівської області. Навчався у Жадівській загальноосвітній школі, потім – у Сосницькому професійно-технічному ліцеї, де здобув кваліфікацію автослюсара. Деякий час працював в агрофірмі «Світанок».
2018 року Микола був призваний на строкову службу до лав Збройних Сил України, згодом перейшов на службу за контрактом та був направлений до Луганської області у зону проведення АТО.
Початок повномасштабного вторгнення зустрів за місцем проходження військової служби.
Загинув Микола Юрійович Довгань 24 березня 2022 року в м. Рубіжне Луганської області. Похований Микола Юрійович у рідному селі Жадове.
У Миколи залишилися батько та бабуся, які виховали його справжнім Героєм.
Народився Владислав Шинкаренко 14 травня 1991 року у місті Новгород-Сіверський Чернігівської області. Після закінчення восьмого класу Новгород-Сіверської загальноосвітньої школи №1 ім. Б. Майстренка Владислав вступив до місцевого медичного училища, де успішно навчався, після – до Ніжинського педагогічного інституту.
Деякий час Владислав працював у рідному місті у Новгород-Сіверській УВП (№31). Після цього вступив до Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де отримав спеціальність військового психолога.
За спогадами рідних, близьких та знайомих Владислав був світлою і щирою людиною, лагідним, уважним і турботливим сином, племінником, братом, відкритим і надійним другом. До мами син завжди приїздив з букетом троянд, які вона так любить.
Він любив жити, завжди радів життю. Свої світобачення і відчуття залишив нам у власних світлинах, адже Владислав захоплювався фотографією і мріяв стати професійним фотографом. А ще він дуже любив тварин і завжди ними опікувався.
2017 року Владислав Шинкаренко вступив на військову службу за контрактом, служив у зоні проведення АТО. Початок повномасштабного вторгнення ворога в Україну зустрів за місцем проходження військової служби.
5 березня 2022 року Владиславу Валерійовичу було присвоєно звання капітана, про що він так і не встиг дізнатися.
Загинув Владислав Шинкаренко 26 березня 2022 року у м. Авдіївка Донецької області. Похований Владислав у рідному місті Новгороді-Сіверському.
У Героя залишилися тато і мама.
15 квітня 2022 року Указом Президента України № 242/2022 Шинкаренко Владислав Валерійович був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).
Народився Анатолій Михайлович Селезень 8 листопада 1970 року у селі Шептаки Новгород-Сіверського району Чернігівської області у багатодітній сім’ї. Закінчивши місцеву школу, Анатолій вступив до Новгород-Сіверського медичного училища, отримав спеціальність фельдшера. Згодом був призваний на строкову військову службу. Демобілізувавшись, деякий час працював фельдшером у рідному селі. Потім – у колгоспі, їздив по заробітках.
Рідні та близькі Анатолія Михайловича характеризують його як доброзичливого, скромного, порядного, працьовитого чоловіка. Він був люблячим та уважним до своєї родини, завжди готовий прийти на допомогу кожному.
З перших хвилин війни Селезень Анатолій Михайлович став на захист рідної землі від російського окупанта.
Загинув Анатолій Михайлович 01 березня 2022 року у селі Киїнка Чернігівського району.
Мати втратила сина, дружина – чоловіка, без батька залишилися діти. Поховали Селезня Анатолія Михайловича на батьківщині.
Ярослав Лопатко народився 7 лютого 1995 року у смт Короп. Закінчив 9 класів Коропської загальноосвітньої школи. 2014 року закінчив політехнічний технікум Сумського державного університету за спеціальністю «Виробництво електронних та електричних засобів автоматизації».
Ярослав залишився у пам’яті рідних та друзів відповідальним, добрим, щирим і світлим, «душею компанії», він нікому не відмовляв у допомозі.
З 2016 по 2019 рік проходив військову службу за контрактом у Збройних Силах України, брав участь у Антитерористичній операції на території Донецької та Луганської областей. Його військова спеціальність, як і цивільна, була пов’язана з технологіями. Після короткої перерви 2019 року Ярослав Вікторович знов уклав контракт на проходження військової служби.
24 лютого 2022 року під час ракетного обстрілу підрозділу в районі смт Рогань Харьківської області Ярослав Лопатко був поранений. 5 квітня Ярослав помер від отриманої травми у госпіталі.
Похований Ярослав Вікторович Лопатко на батьківщині.
У Героя залишилися батьки та молодший брат.
Указом Президента України № 79/2022 «Про відзначення державними нагородами України» від 28 лютого 2022 року за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі старший солдат Ярослав Вікторович Лопатко нагороджений медаллю «За військову службу Україні».
Народився Олександр Мироненко 21 лютого 1983 року у селі Сергіївка Березнегуватського району Миколаївської області у багатодітній родині. Закінчив місцеву середню загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів. Після школи
здобував спеціальність тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва у професійно-технічному училищі, пройшов спеціалізований курс «Приватний підприємець» у Харківському фінансово-економічному інституті, навчався у вищому навчальному закладі «Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» за спеціальністю «Фінанси».
Мешкав Олександр Мироненко у селі Об’єднане Новгород-Сіверського району Чернігівської області. Деякий час працював на посаді завідувача Об’єднанського сільського клубу. Останнім часом вів власну справу у будівельній сфері.
Рідні та знайомі Олександра згадують його як працьовиту, добру, щиру і відповідальну людину.
З перших днів війни Олександр Леонідович, не вагаючись, взяв до рук зброю аби зупинити навалу ворога.
23 березня 2022 року Олександр Леонідович загинув, обороняючи місто Чернігів.
Похований Мироненко Олександр Леонідович у селі Об’єднане Новгород-Сіверського району.
У Героя залишилися батьки та донька.
Народився Тетяненко Євген 12 грудня 1993 року в селі Прибинь, Корюківського району Чернігівської області.
1994 року його родина переїхала до села Погорільці Семенівського району Чернігівської області. Євген закінчив Погорільську середню загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів, вступив до Чернігівського професійного будівельного ліцею. Після закінчення ліцею працював у Києві.
2021 року Євген Сергійович призваний на строкову службу до лав Збройних Сил України, а згодом підписав контракт на військову службу, адже з дитинства мріяв стати військовим.
Євген любив життя, був відкритим і щирим, завжди піклувався про свою родину. Будував плани, яким не судилось здійснитися.
16 березня 2022 року Тетяненко Євген Сергійович загинув біля села Новоселівка Чернігівського району.
Похований Євген у рідному селі.
У Героя залишилися мати, брат і сестра.
Народився Білик Юрій Васильович 10 березня 1969 року в селі Шептаки Новгород-Сіверського району Чернігівської області у сім’ї колгоспників.
Навчався Юрій у Шептаківській середній загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів. Після її закінчення був призваний на строкову службу, яку проходив у десантних військах.
Рідні та близькі Юрія Васильовича характеризують його як доброзичливого, скромного, порядного, працьовитого чоловіка. Він був люблячим та уважним до своєї родини, завжди готовий прийти на допомогу. Захоплювався живописом, у вільний час намагався зобразити усе, що оточувало його довкола. Його захоплення надихало і давало душевний спокій.
Коли у 2014 році почалася війна на сході України, чоловік одразу ж вирішив боронити державу від ворога. Підписав контракт на службу у Збройних Силах України. Захищав країну у складі 1-ї танкової бригади «Сіверська» (м. Гончарівськ). Старший солдат, водій-механік БМП Юрій Білик воював у найгарячійших точках у зоні проведення ООС протягом восьми років. Має нагороди: медаль «10 років сумлінної служби», медаль «Сильному духом, подяку командира 2 механізованої роти.
24 лютого 2022 року Юрій Васильович став на оборону Чернігова і захист чернігівців від несамовитої орди окупантів.
Загинув Білик Юрій Васильович 16 березня 2022 року під час запеклого бою, захищаючи місто Чернігів від рашистської навали.
Похований Юрій Васильович на кладовищі у місті Новгород-Сіверський.
Народився Бельдяга Андрій Федорович 22 лютого 1986 року у місті Семенівка Чернігівської області.
Здобувши повну середню освіту у Семенівській загальноосвітній школі №1, Андрій пішов працювати різноробочим у ДП «Семенівське лісове господарство». З підприємства був призваний на строкову військову службу. Демобілізувавшись, Андрій повернувся додому і продовжив працювати у лісгоспі.
За спогадами рідних, близьких та знайомих Андрій був уважним і турботливим сином, відкритим і надійним другом, душею компанії. Він захоплювався рибалкою та полюванням, на які завжди ходили разом з батьком.
2014 року наш земляк одним із перших був мобілізований до Збройних Сил України, брав участь у АТО. Згодом Андрій Федорович підписав контракт на службу у ЗСУ.
З перших днів повномасштабного ворожого вторгнення Андрій Бельдяга став на захист рідної землі.
17 квітня 2022 року Андрій загинув поблизу селища Нью-Йорк Бахмутського району Донецької області.
Похований Бельдяга Андрій Федорович у рідному місті.
У Героя залишилися батьки.
Народився Станіслав ТРИГУБ 10 лютого 1997 року в с.Нехаївка Коропського району Чернігівської області в багатодітній сім`ї.
2018 року закінчив Глухівський національний педагогічний університет ім. О. Довженка і здобув кваліфікацію вчителя фізики, математики, інформатики.
“Завжди позитивний, усміхнений, комунікабельний, душа компанії, старанний, працьовитий, надзвичайно чуйний з рідними, ввічливий з односельцями” – так згадують про Станіслава у його рідній Нехаївці.
З 2019 року Станіслав Вікторович проходив військову службу за контрактом у Збройних Силах України на посаді навідника танкового взводу танкової роти танкового батальйону.
Загинув Станіслав ТРИГУБ 11 травня 2022 року під час виконання бойового завдання у Білогорівці Луганської області.
Поховали Станіслава 18 травня 2022 року у рідному селі.
У Героя залишилися батьки, молодші брат і сестра.
Указом Президента України №523/2022 від 21 липня 2022 року за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Десятки одиниць знищеної ворожої техніки, взяті в полон вороги, відбиті атаки та врятовані життя побратимів – так проявив себе 32-річний полковник Віталій Кучерявий та очолюваний ним прикордонний підрозділ.
Віталій Вікторович Кучерявий народився 7 серпня 1989 року у с. Водяне Шполянського району Черкаської області. Закінчив Національну академію Державної прикордонної служби України ім. Б. Хмельницького.
Відтоді Віталій Кучерявий протягом останніх 15 років був на військовій службі. Керував прикордонними відділами Чернігівщини, в тому числі й відділом «Вороб’ївка» Новгород-Сіверського району.
Віталій був начальником відділу КПВВ «Щастя» Луганського прикордонного загону. У ході повномасштабного російського вторгнення в Україну загін під командуванням Віталія Кучерявого вступив у бій 24 лютого 2022 року. Перші бойові зіткнення переконливо продемонстрували росіянам, що їм тут не раді – українські захисники захоплюють ворожий БМП та чотирьох полонених. В одному з боїв за участю підрозділу підполковника Кучерявого українці знищили ворожу бронетехніку та 4 вантажівки з боєприпасами. Тоді ворог зазнав чималих втрат в живій силі і відступив. Протягом тривалого часу підрозділ успішно відбивав атаки.
13 березня 2022 року, близько 6-ї ранку, очолюваний Віталієм зведений загін вступив у бій із противником. Під пекельними обстрілами полковник Кучерявий керував підлеглими, нищив ворога та допомагав рятувати поранених, однак один з артилерійських снарядів розривається поряд…
10 березня, за три дні до загибелі, був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. А вже 17 квітня за здійснення особистих героїчних вчинків, відвагу і самовідданість, виявлені під час виконання завдань з охорони та оборони державного кордону, Указом Президента України полковникові Віталію Кучерявому посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
Поховали Героя на малій Батьківщині в селі Водяне Шполянського району Черкаської області.
У Віталія залишилися батьки, сестра, дружина та маленький син.
Війна забирає життя кращих синів рідної нам землі…
14 червня 2022 року на Донеччині загинув майор Шульга Максим Іванович, залишившись навіки 29 – річним. Війна забрала у батьків єдиного сина, у дружини – чоловіка.
Народився Максим Іванович 07 жовтня 1993 року у місті Новгород-Сіверський Чернігівської області.
Після закінчення 8 класів місцевої школи Максим пішов навчатися до Чернігівського військового авіаційного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Потім - Гвардійський ордена Червоної Зірки факультет військової підготовки імені Верховної Ради України Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» за спеціальністю «Озброєння і засоби військ радіаційного, хімічного, біологічного захисту та екологічна безпека».
Неодноразово Максим Іванович залучався до виконання завдань за призначенням в районах ведення бойових дій. Побратими згадують про нього, як про високопрофесійного офіцера, відповідального, справжнього лідера. Мав відмінні командирські якості. Професія стала для Максима захопленням життя.
За час проходження військової служби Максим Іванович отримав численні відзнаки і нагороди: медаль від Міністра оборони України «10 років сумлінної служби», відзнака Командувача Об’єднаних сил «За звитягу та вірність», почесний нагрудний знак ГК ЗС України «За досягнення у військовій службі» ІІ ступеня, медаль від Голови спілки АТО та СС «Захисник України», медаль «За захист Батьківщини», орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Похований Шульга Максим Іванович у рідному місті.
Народився Шаповал Анатолій Михайлович 20 травня 1977 року у селі Верба Коропського району Чернігівської області у багатодітній родині. Серед п’ятьох дітей Анатолій був найменшим, але найспритнішим. Навчався у Вербівській загальноосвітній школі, а згодом оселився у Коропі, де заслужив авторитет і повагу. По собі Анатолій Михайлович залишив добрий слід: його роботи з металу прикрашають подвір’я не лише рідного селища, але відомі далеко за межами району: ворота, хвірточки, альтанки, гойдалки, підставки для квітів, мангали...численні витвори творчої особистості.
Добрим словом згадують Анатолія Михайловича і у Рихлівському Свято-Миколаївському монастирі, до відновлення якого він також доклав своїх рук.
22 роки Анатолій Михайлович працював у «Газбудсервісі». Спочатку займався металовиробами, а згодом очолив цех.
З перших днів війни, коли на Чернігівщині тривали бої, Анатолій Михайлович Шаповал записався до підрозділу тероборони, аби захищати від ворога рідну Коропщину. А після деокупації Чернігівщини пішов добровольцем у Збройні Сили України. Побратими розповідали, що тільки Анатолій міг непомітно підібратися близько до ворожих позицій, бо завжди був виваженим, обміркованим, уважним.
Загинув Шаповал Анатолій Михайлович 18 червня 2022 року під час бойових дій у населеному пункті Покровське Донецької області.
Поховали Героя на кладовищі в смт Короп Новгород-Сіверського району Чернігівської області.
У Анатолія Михайловича залишилися дружина та син.
Народився Богдан Пишко 22 вересня 1995 року в місті Суми, у сім’ї військовослужбовця. Потім батька перевели служити до міста Ічня Чернігівської області, там і пройшло дитинство Богдана. Навчався і закінчив Богдан Новгород-Сіверську гімназію №1 ім. Б. Майстренка.
Друзі та знайомі згадують про Богдана як про доброго, відкритого, щирого молодого чоловіка, який активно займався спортом.
2013 року Пишко Богдан був призваний на строкову службу до лав Збройних Сил України, згодом він підписав контракт на військову службу.
У 2014-2015 роках Богдан захищав суверенітет та територіальну цілісність України на сході. По закінченню контракту працював на одному з СТО у місті Чернігів.
Після повномасштабного російського вторгнення добровольцем повернувся до лав Збройних Сил України. Разом з побратимами 58-ї окремої мотопіхотн6ої бригади Богдан на посаді старшого оператора взводу спостереження розвідувальної роти давав гідну відсіч ворожим військам.
Загинув Пишко Богдан Анатолійович 24 червня 2022 року на Донеччині.
Поховали Героя на кладовищі у місті Новгород-Сіверський.
Батьки залишилися без сина…
Народився Осовик Віктор Миколайович 6 червня 1977 року у селі Іваньків Коропського району на Чернігівщини.
Свою трудову діяльність Віктор Миколайович здійснював у різних галузях. Працював у Газбудсервісі, Укрелекомі (смт Короп), потім – у будівельній галузі на Київщині.
З початком повномасштабного ворожого вторгнення наш земляк долучився до Захисників України. Певний час Віктор Миколайович обороняв Чернігівщину, пізніше у складі 16-го окремого мотопіхотного батальйону на посаді санітарного інструктора давав гідну відсіч загарбнику у інших регіонах України.
12 липня 2022 року під час виконання бойового завдання Віктор Осовик отримав серйозне поранення.
16 липня у госпіталі міста Дніпра серце воїна зупинилося навіки.
Похований Осовик Віктор Миколайович у смт Короп Новгород-Сіверського району Чернігівської області.
Мати втратила сина, дружина – чоловіка, син та донька – батька…
Народився Торшин Петро Валерійович 3 січня 1990 у селі Риботин Коропського району Чернігівської області.
Петро закінчив Риботинську середню загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів, вступив до Глухівського коледжу, отримав спеціальність механіка-водія.
Декілька років працював електриком Нехаївської дільниці експлуатації електромереж.
Згодом переїхав до міста Київа, де здобув вищу освіту. Працював у Укренерго, потім - інженером у Верховній Раді України.
З перших днів повномасштабного ворожого вторгнення Петро Валерійович став на захист рідної Чернігівщини, пізніше потрапив до складу 16-го окремого мотопіхотного батальйону «Полтава», де разом з побратимами нищив ворожу навалу.
19 липня Петро Торшин отримав поранення біля села Нижнє Покровське під Бахмутом Донецької області. 25 липня 2022 року серце Героя перестало битися.
Похований Торшин Петро Валерійович у рідному селі Риботин.
У Героя залишились мама, дружина, син, бабуся та молодший брат.
Народився Особливець Станіслав Анатолійович 28 листопада 1992 року у селі Ларинівка Новгород-Сіверського району Чернігівської області.
Закінчивши Ларинівську середню загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів, Станіслав продовжив навчання у Новгород-Сіверській гімназії № 1 ім. Б. Майстренка. Далі – Чернігівській залізничний технікум.
Перебуваючи на строковій службі, 2012 року Станіслав підписав контракт на службу в Збройних Силах України. З 2015 по 2016 рік Станіслав Анатолійович брав участь у АТО, захищав суверенітет та територіальну цілісність рідної держави на сході.
2017 року Станіслав повернувся до цивільного життя. Пішов працювати на Обухівський завод залізобетонних виробів і вступив до Білоцерківського національного університету на спеціальність «лісове господарство».
За спогадами рідних, друзів та знайомих Станіслав був уважним і турботливим сином, люблячим братом, відкритим і надійним другом, завжди готовий прийти на допомогу. Захоплювався спортом, технікою, риболовлею.
Першого ж дня повномасштабного ворожого вторгнення сержант Особливець Станіслав Анатолійович долучився до лав Збройних Сил України. У складі 54-ї окремої механізованої бригади разом з побратимами давав гідну відсіч загарбникам.
Загинув Станіслав Анатолійович 25 липня 2022 року біля села Верхньокам’янське Донецької області.
Похований Особливець Станіслав у рідному селі Ларинівка.
Батьки втратили сина, сестра – брата…
Народився Ємельяненко Владислав 19 березня 1992 року в місті Семенівка Чернігівської області.
Закінчивши Семенівську загальноосвітню школу №3, Владислав вступив до Сосницького професійного аграрного ліцею за спеціальністю слюсар з ремонту автомобілів, водій автомобільних транспортних засобів. Працював в ДП «Семенівкарайагролісгосп».
Люди характеризують Владислава як працьовиту, порядну, добру людину.
14 квітня 2022 року Владислав Вікторович був призваний на військову службу за мобілізацією до лав Збройних Сил України. Служив старшим вогнеметчиком другого відділення вогнеметного взводу роти радіаційного, хімічного і біологічного захисту.
12 серпня 2022 року Ємельяненко Владислав Вікторович віддав своє життя на Донеччині за незалежність рідної України.
Поховали Героя на батьківщині.
У загиблого Героя залишились двоє дітей і мати.
Народився Сухарєв Микола Олександрович 19 червня 1981 року в селі Островське Первомайського району Автономної Республіки Крим.
Тут же, у своєму рідному селі Микола Олександрович закінчив Островську загальноосвітню школу I-III ступенів.
До повномасштабного ворожого вторгнення Микола Сухарєв проживав у Семенівці на Чернігівщині, неодноразово брав участь у навчальних зборах військовозобов’язаних.
У травні 2022 року Микола Олександрович долучився до оборонців України, проходив військову службу у 54-ій окремій механізованій бригаді на посаді стрільця-санітара. Пліч-о-пліч з побратимами він давав гідну відсіч загарбнику, боронячи рідну Батьківщину.
11 вересня 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Білогорівка Луганської області Сухарєв Микола загинув...
Народився Дмитро Анатолійович Білик 27 березня 1985 року у місті Новгород-Сіверський Чернігівської області. Дмитро закінчив Новгород-Сіверську гімназію №1 ім. Б. Майстренка.
З 2014 року служив у прикордонній службі України,
2016 року Білик Дмитро підписав контракт на службу у Збройних Силах України. З перших днів повномасштабного вторгнення Дмитро Анатолійович захищав Чернігів від навали російського агресора, був навідником зенітного артилерійського взводу зенітної ракетно-артилерійської батареї зенітного ракетно-артилерійської дивізіону.
15 серпня 2022 року Дмитро Анатолійович загинув внаслідок дорожньо-транспортної пригоди у місті Павлоград Дніпропетровської області.
Похований Білик Дмитро Анатолійович у місті Новгород – Сіверський на Покровському кладовищі.
У загиблого залишились батьки та молодша сестра…
Народився Довгий Ігор Миколайович 9 березня 1985 року у селі Шабалинів Коропського району Чернігівської області. Ігор був найстаршим у багатодітній родині.
2002 року закінчив Шабалинівську загальноосвітню школу, після чого працював на будівництві в місті Києві та за кордоном.
29 червня 2022 року Довгий Ігор був призваний по мобілізації до лав Збройних Сил України на посаду водія парашутно-десантної роти військової частини.
На жаль, 2 листопада 2022 року Ігор Довгий загинув під час виконання бойового завдання – поблизу населеного пункту Червонопопівка Кремінського району Луганської області.
Похований Довгий Ігор Миколайович у рідному селі Шабалинів.
У Героя залишились мама, дружина, маленький син…
Рідні та близькі згадують Ігоря Миколайовича як добру і чесну людину, із загостреним почуттям справедливості. Він мав золоті руки, був фізично розвиненим, займався спортом. Створив прекрасну сім’ю, всю душу віддавав дружині й синочку, облаштовував будинок, який молода родина придбала у рідному селі. Мав ще багато планів на життя…
Народився Медвідь Павло Сергійович 28 червня 1989 року у селі Атюша Коропського району Чернігівської області, у багатодітній родині.
Павло закінчив Атюшівську середню загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів, вступив до Київського професійного енергетичного ліцею, де здобув фах електрозварювальника.
2008 року Павло Сергійович був призваний на строкову військову службу в Збройних Силах України. Демобілізувавшись, працював у Києві у мережі супермаркетів.
Після одруження і народження сина Павло з родиною повернувся у рідне село, де працював на різних роботах.
30 квітня 2022 року Павло Сергійович був мобілізований до військової частини Збройних Сил України на посаду навідника мотопіхотної роти.
13 вересня 2022 року під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Брускинське Великоолександрівського району Херсонської області солдат Медвідь Павло Сергійович загинув.
Похований Павло Сергійович у рідному селі Атюша.
У Героя залишився син…
Василь Віталійович Довбня народився 14 січня 1996 року у селі Блистова Новгород-Сіверського району Чернігівської області.
2013 року Василь закінчив Блистівський навчально-виховний комплекс з відзнакою – «золотою медаллю». Одним із найулюбленіших предметів у школі була історія, яка його захоплювала, обіцяла чимало цікавих подорожей. Тож Василь вступив до Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка на історичний факультет. 2019 року отримав освітній ступінь – магістр історії, паралельно навчався на військовій кафедрі, отримав офіцерське звання – лейтенант.
Василь Довбня брав участь у студентській Лізі Гумору, писав сценарії до виступів групи, був активним учасником футбольної команди історичного факультету. Працював на посаді репетитора історії в освітянському центрі Setstud.
За спогадами класного керівника Василь був відкритим, щирим, позитивним парубком. Його цікавило абсолютно все. Він любив природу, турбувався про тварин. Мріяв побувати в усіх куточках рідної неньки-України.
Друзі згадують Василя як надійного і вірного друга, з величезним почуттям гумору, завжди готовим прийти на допомогу.
З перших днів повномасштабного ворожого вторгнення Довбня Василь Віталійович став на захист рідної Батьківщини, вступивши до лав Збройних Сил України.
29 серпня 2022 року під час виконання бойового завдання біля селища Сухий Ставок Херсонської області лейтенант Довбня Василь Віталійович загинув…
Похований Василь Довбня у рідному селі Блистова.
У Героя залишилися батьки і молодший брат…
Народився Табірца Іван Іванович 24 грудня 1989 року у селищі Короп.
Після закінчення місцевої школи Іван вступив на строкову військову службу, яку проходив у 25-й окремій повітряно-десантній бригаді. Після демобілізації навчався у Глухівському педагогічному університеті. Іван Табірца займався різними видами спорту, був фізично розвиненим і витривалим. Юнак певний час працював особистим охоронцем у Кенії (Африка). Потім повернувся в Україну.
На захист Батьківщини Іван Табірца став ще 2014 року, боронячи рідну землю у складі 41-го Чернігівського батальйону територіальної оборони. З грудня 2019 року працював у Службі судової охорони у місті Києві та Київській області (забезпечував охорону громадського порядку на об‘єктах правосуддя столиці). Згодом став командиром відділення підрозділу швидкого реагування територіального управління столичного регіону.
З першого дня повномасштабного вторгнення ворога Іван Табірца разом зі старшим братом і батьком вкотре пішов боронити Україну від агресора.
5 січня 2023 року Іван Табірца загинув під час бойових дій у Соледарі на Донеччині.
Івана Івановича Табірцу поховали на Малій Батьківщині.
У Захисника залишились батьки, брат, дружина, синочок...
Народився Короткий Анатолій Васильович 19 жовтня 1964 року у селі Шептаки Новгород-Сіверського району. Три тижні не дожив Анатолій Васильович до свого 58-річчя.
З початку повномасштабного вторгнення окупантів Анатолій Короткий пішов до територіальної оборони, а згодом до лучився до лав Збройних Сил України. Служив у 58-ій окремій мотопіхотній бригаді. Разом з побратимами мужньо захищав рідну землю та давав гідну відсіч загарбникам.
22 вересня 2022 року поблизу Бахмута на Донеччині, виконуючи бойове завдання, Анатолій Васильович потрапив під ворожий артобстріл…
У нашого захисника залишилась мати, дружина і троє дітей. Старший син і донька служать у Збройних Силах України.
Анатолія Васильовича Короткого поховали у місті Новгород-Сіверський.
Макей Олексій Миколайович народився 1 травня 1979 року у місті Архангельск. Згодом родина переїхала на Чернігівщину до міста Семенівки.
1996 року Олексій після закінчення Семенівської ЗОШ №2 був призваний на строкову військову службу, яку проходив у 72-й механізованій дивізії, згодом - військова служба за контрактом.
Довгий час Олексій Миколайович працював електромонтером. Останні роки чоловік присвятив себе будівельній справі, працював у Броварах, був бригадиром штукатурних робіт.
Після початку повномасштабного ворожого вторгнення Макей Олексій добровольцем пішов на захист неньки України. Службу проходив у 58-й окремій мотопіхотній бригаді на посаді старшого водія-електрика одного із взводів. Разом з побратимами він мужньо боровся за свободу та Незалежність України, даючи гідну відсіч російським окупаційним військам.
9 листопада 2022 року внаслідок ворожого авіаудару по місту Бахмут на Донеччині Макей Олексій загинув...
Вдома у нього лишилися мати, брат, сестра та син.
Олексія Миколайовича Макея поховали на місцевому кладовищі у Семенівці.
Юрій Миколайович Волинський був веселою, доброю, щирою і відповідальною людиною. Саме таким він залишиться в пам’яті рідних, друзів, односельців. Любив Україну, за неї і за всіх нас віддав найдорожче – своє життя.
Юрій Волинський народився 21 квітня 1978 року у Новгороді-Сіверському. Закінчив міську гімназію № 1 ім. Б. Майстренка, служив в армії. Одружившись, переїхав до села Чайкине Новгород-Сіверського району.
З 2000 року Юрій Миколайович служив у прикордонному загоні на Новгород-Сіверщині. 2018 року наш земляк став на захист суверенітету і незалежності України, підписавши контракт, - і був вірний присязі до останнього.
Зв’язку з ним у рідних не було кілька місяців, але вони надію не втрачали…
У загиблого Героя залишились батьки, дружина, дві доньки – студентки.
17 листопада 2022 року Волинського Юрія Миколайовича поховали у селі Чайкине.
Світлим, щирим, чесним і справедливим назавжди залишиться у пам’яті рідних, близьких, друзів і всіх односельців Микола Качура. Товариський і комунікабельний, добрий, вірний друг, спортсмен, трудяга, брався за будь-яку роботу. Найдорожчий брат, коханий чоловік…
Микола Качура народився 5 грудня 1992 року в селі Риботин, Коропського району Чернігівської області у багатодітній родині.
2009 року Микола закінчив загальноосвітню школу в рідному селі. Потім була служба в армії, робота в столиці.
На захист рідної України наш земляк став ще під час проведення АТО. Після повномасштабного вторгнення росії боровся с ворогом спочатку в складі роти охорони, потім – військової частини, на посаді головного сержанта мотопіхотної роти. Разом з побратимами Микола Михайлович мужньо захищав територіальну цілісність і недоторканість Батьківщини.
14 листопада 2022 року Микола Михайлович Качура загинув поблизу населеного пункту Бахмут Донецької області під час виконання бойового завдання.
У Героя залишились дружина, брати, сестри.
Похований Качура Микола Михайлович у рідному селі.
В боях за Україну, на Донецькому напрямку 11 листопада 2022 року на бойовій позиції загинув 25-річний Микола Михайлович Асмаковський.
Микола був вчителем, а став військовослужбовцем. Товариський, порядний, працьовитий, розсудливий, він завжди мав свою точку зору, обдарований, розумний, закоханий у свою країну. Безмежна людяність – це стан його душі.
З початку вторгнення Микола перебував у Семенівці, яка з перших днів опинилася в окупації. На початку березня він дістався у майже окупований Чернігів та став до лав Національної Гвардії України на оборону міста.
Після звільнення Чернігівщини Микола, пройшовши співбесіду, перевівся у 3-й батальйон оперативного призначення «Свобода» 4-ї бригади оперативного призначення. Після короткого вишколу, разом з героями-«свободівцями», Микола потрапив на найгарячішу ділянку фронту – Бахмутський напрямок. Саме там, стримуючи навалу рашистів, Микола Асмаковський віддав своє життя за вільну Україну.
У Героя залишились мати, брат, дівчина...
Похований Асмаковський Микола Михайлович у рідному місті Семенівці.
Народився Нікіта 1 жовтня 1999 року в м. Семенівка. Навчався у Семенівській гімназії №2, після закінчення 9-ти класів продовжив навчання у Чернігівському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою. Згодом Целуйко Нікіта став курсантом Військового інституту телекомунікацій та інформатизації. Рідні і друзі Нікіти згадують його як цілеспрямованого, відповідального хлопчину, щиру, порядну людину, люблячого сина і надійного друга.
Військову службу проходив у в/ч А0284 на посаді командира взводу зв’язку 1 десантно-штурмового батальйону.
19 вересня 2022 року Целуйко Нікіта загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Оскіл Ізюмського району Харківської області.
Ціною власного життя наш земляк захищав рідну землю від ворожих військ. Він залишався вірним своїй країні до останнього подиху.
Вдома на нього чекали мати, батько та сестра…
Похований Целуйко Нікіта Сергійович у рідному місті Семенівці.
БАРАНОВСКИЙ Ярослав Миколайович
Барановський Ярослав Миколайович народився 01 березня 1993 року у селі Костобобрів.
Здобувши повну середню освіту у Костобобрівській загальноосвітній школі, Ярослав вступив до коледжу вищого навчального закладу Одеського державного інституту вимірювальної техніки на факультет електротеплотехнічного вимірювання.
2013 року Ярослав Барановський підписав контракт на проходження служби у Збройних Силах України. Служив у селі Перевальному Сімферопольської області у 36 бригаді морської піхоти.
Рідні та знайомі Ярослава згадують його як добру, щиру і відповідальну людину.
З перших хвилин ворожого вторгнення Ярослав Миколайович став на захист рідної землі від російського окупанта.
17 березня 2022 року молодший сержант морської піхоти Барановський Ярослав Миколайович загинув при виконанні бойового завдання.
Вдома на нього чекала мати …
Похований Барановський Ярослав Миколайович разом із загиблими побратимами у братській могилі біля Маріуполя.
44-річний захисник Іван Михайлович Джуган загинув 26 березня 2022 року під час оборони Чернігівщини від російських окупантів.
Іван народився 27 квітня 1977 року у селі Широкий Луг на Закарпатті у багатодітній родині. Йому було 6 років, коли родина переїхала на Чернігівщину до села Іваньків, що на Коропщині. Закінчивши місцеву школу, Іван був призваний на строкову військову службу. Після демобілізації повернувся до села, а згодом Іван Михайлович переїхав до Чернігова, працював у сфері деревообробки. Мріяв добудувати власними руками придбаний будинок для своєї родини, але, на жаль, його мрії, його життя зруйнували окупанти...
Першого ж дня повномасштабного вторгнення Іван Джуган, не вагаючись, взяв до рук зброю аби зупинити навалу ворога на рідну землю. Іван Михайлович приєднався до лав Чернігівської територіальної оборони. Наш захисник загинув у бою біля села Количівка Чернігівського району.
«Іван – віруюча людина. Був дуже дружелюбним. Усім допомагав у різних ситуаціях. Любив свою родину. Нам дуже його не вистачає», – розповіла дружина Надія.
Івана Михайловича Джугана поховали у селі Киїнка на Чернігівщині.
У чоловіка залишилися дружина і троє дітей.
МОВЧАН Ігор Вікторович
Ігор Мовчан народився 17 вересня 1996 року у селі Авдіївка Сосницького району Чернігівської області. 2014 року Ігор закінчив Авдіївську загальноосвітню школу та вступив до Київського політехнічного інституту імені І. Сікорського. Після закінчення навчання був призваний на строкову службу до Збройних Сил України. Демобілізувавшись, працював за спеціальністю.
З початком повномасштабного вторгнення на територію України російських військ Ігор добровольцем пішов захищати Батьківщину. Службу проходив у 56 бригаді морської піхоти.
26 листопада 2022 року Ігор Вікторович Мовчан загинув під час виконання бойового завдання біля села Первомайське Донецької області.
Ігор назавжди залишився у пам’яті рідних та друзів відповідальним і добрим, щирою і світлою людиною, «душею компанії», його всі поважали й любили.
Поховали Ігоря у рідній Авдіївці.
У Героя залишилися батьки...
Токар Олександр Михайлович народився 9 жовтня 1976 року у Коропі.
З перших днів повномасштабного ворожого вторгнення Олександр Михайлович добровільно став на захист України, службу ніс у складі військовій частини А2960 на посаді стрільця-санітара та мужньо боронив рідну державу від російських окупаційних військ.
3 березня 2023 року, захищаючи Україну та кожного з нас, під час боїв на Донеччині в районі села Первомайське Покровського району, Олександр Токар загинув.
Поховали мужнього воїна на малій Батьківщині.
У Героя залишилася мати...
Народився Овсієнко Андрій Сергійович 27 травня 1987 року у селищі Короп, де ріс та навчався, певний час працював у поліції Києва, але згодом повернувся у рідне селище.
Близькі та друзі Андрія згадують його як працьовитого, позитивного, щирого й товариського. Захоплювався футболом та рибальством.
До повномасштабного вторгнення російського ворога Андрій працював у місцевому лісгоспі, а навесні долучився до оборонців Батьківщини. Спочатку ніс службу у військовій частині А0222, трохи пізніше - у складі військової частини А4219.
Разом з побратимами наш земляк мужньо та віддано боровся за територіальну цілісність і незалежність України, даючи гідну відсіч загарбникам.
6 січня 2023 року Овсієнко Андрій Сергійович загинув під час виконання чергового бойового завдання поблизу населеного пункту Кліщіївка на Донеччині.
Мужнього воїна поховали у рідному Коропі.
У Андрія Овсієнка залишилися батьки, сестра, дружина і синочок…
Народився Городиський Володимир Сергійович 19 квітня 1989 року у селі Нехаївка, що на Коропщині Чернігівської області.
Жителі Нехаївки говорять про односельця: «завжди життєрадісний і веселий, з усіма легко знаходив спільну мову, любив рибалити, грати у футбол, слухати музику, мав багато друзів, був душею компанії».
Останнім часом наш земляк проживав з родиною у Кривому Розі. У нього залишились дружина і двоє дітей, два брати, друзі...
Володимир Городиський - учасник АТО. З моменту повномасштабного російського вторгнення разом з побратимами Володимир вкотре став на захист рідної землі, нещадно нищив ворога.
13 лютого 2023 року, захищаючи Україну від російського окупанта, Володимир Городиський загинув.
Похований мужній воїн у Кривому Розі.
Петро Володимирович Пузир народився 04 лютого 1965 року у селі Краснопілля на Коропщині. Жив і працював у рідному селі. Створив велику, дружню, люблячу родину.
У 2014 – 2015 роках проходив військову службу за мобілізацією. 4 вересня 2022 Петро Пузир вчергове долучився до оборонців України, був призваний на військову службу і направлений на курси підготовки до Національної академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Після закінчення навчання Петро Володимирович проходив службу у складі 101-ї Президентської бригади, а трохи згодом – у військовій частині А4349 на посаді заступника командира з МПЗ.
1 лютого капітан Петро Володимирович Пузир загинув під час виконання бойового завдання в районі міста Бахмут.
Російський ворог забрав життя чоловіка, батька, брата, друга і побратима…
Поховали Героя на його Малій Батьківщині.
Війна забрала життя ще одного Героя...
15 лютого під час виконання бойового завдання з оборони населеного пункту Кремінка Луганської області загинув наш земляк, командир стрілецької роти Національної гвардії України Петро Олександрович Шамшур.
Петро Шамшур народився 28 листопада 1994 року у селі Деснянське, що на Коропщині, де ріс і навчався.
У рідній Деснянській школі на честь Петра встановлено меморіальну дошку пам’яті про героїчну мужність та сміливість воїна-гвардійця, яка завжди буде взірцем для наступних поколінь.
Мужнього воїна чекали вдома дружина, маленька донька та батьки.
Поховали Героя на його Малій Батьківщині.
Народився Єрошенко Володимир Миколайович 9 липня 1971 року у селі Рождественське Коропського району Чернігівської області.
Закінчивши місцеву загальноосвітню школу, Єрошенко Володимир був призваний на строкову військову службу. Демобілізувавшись, повернувся до рідного села.
У 2014-2015 роках Володимир Миколайович проходив військову службу за мобілізацією у Збройних Силах України, брав участь в АТО.
Після повномасштабного ворожого вторгнення, у квітні 2022 року, Володимир Миколайович долучився до лав Збройних Сил України на посаду командира бойової машини – командира відділення механізованого взводу механізованої роти.
15 лютого 2023 року сержант Єрошенко Володимир Миколайович загинув під час виконання бойового завдання у районі населеного пункту Гряниківка Харківської області.
Поховали Героя 23 лютого 2023 року у селі Синявка Рождественського старостинського округу Коропської громади.
У пам’яті земляків Володимир Миколайович навіки залишиться доброю, товариською людиною.
В’язовик Олександр Анатолійович народився 28 червня 1979 року у місті Семенівка, що на півночі Чернігівської області.
Навчався Олександр В’язовик у Семенівській гімназії №2. Після школи вступив до Остерського будівельного технікуму, який закінчив 1999 року.
З 2001 року проходив службу за контрактом у Державній прикордонній службі України. Більше двадцяти років Олександр Анатолійович В’язовик служив у лавах ДПСУ, мав звання майстер-сержант.
У 2016 - 2017 роках Олександр Анатолійович брав участь в антитерористичній операції у Луганській області.
В’язовик Олександр Анатолійович загинув 9 жовтня 2022 року.
Війна забрала життя сина, чоловіка, батька…
Поховали загиблого у рідному місті.
Людям із порушенням зору
