29 травня 2013
Народився 20 серпня 1764 року в містечку Понорниця (тепер селище міського типу Коропського району Чернігівської області) в родині священика. Після домашньої освіти навчався в Чернігівському колегіумі, який не зміг закінчити через смерть батька. Повернувшись у Понорницю, служив писарем.
Зібравши кошти, вступив до Петербурзького медико-хірургічного училища. Закінчив училище 1785 року, працював при ньому прозектором, потім – міським та повітовим лікарем Шліссельбурзького повіту. 1797 року його призначили до орденського кірасирського полку, що квартирував у Хоролі. З полком брав участь у польській кампанії 1794 – 1795 років. Від 1797 року – ад’юнкт анатомії Московського медико-хірургічного училища, згодом – Петербурзького. Від 1799 року читав курс анатомії й фізіології в медико-хірургічній академії, увів обов’язкове заняття на трупах.
1800 року стає ординарним професором, 1805-го здобуває вчене звання ад’юнкта анатомії і фізіології імператорської академії наук, 1807 року його обрано екстраординарним академіком. У 1804 – 1805 роках він – голова вченої ради Петербурзької медико-хірургічної академії, до 1808 року – ректор, потім – заступник ректора.
Під час війни 1812 року працював ординатором у військовому шпиталі. Протягом тридцяти трьох років керував кафедрою анатомії Петербурзької медико-хірургічної академії; полишив по собі ціле сузір’я талановитих учнів та послідовників; займався лікарською діяльністю. Він є автором першого російського класичного підручника «Скорочена анатомія або керівництво до пізнання будови людського тіла на користь вивчаючих лікарську науку» (1802), наукової праці «Про рідкі частини людського тіла» (1819) та інших праць.
У поважному віці продовжував перебувати на посаді хранителя анатомічного музею академії наук та складав анатомо-фізіологічний тлумачник.
За авторитет П. Загорського, його внесок у медичну науку свідчать його звання та ранги: дійсний член Російської академії наук; заслужений професор Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії; член медичної ради міністерства внутрішніх справ; почесний член Віленського й Харківського медичних та Санкт-Петербурзького фармацевтичного товариств; почесний член Санкт-Петербурзького товариства російських лікарів; почесний член Московського товариства дослідників природи; дійсний статський радник.
Помер 11 квітня 1846 року в Санкт-Петербурзі.
Народився 14 лютого 1941 року в селі Жовтневе Коропського району Чернігівської області. 1958 року закінчив десять класів Жовтневої середньої школи. Працював у колгоспі «Жовтнева революція». 1961 року закінчив Кролевецьке професійне училище художнього оформлення тканин і виробів. Від 1961-го до 1965 року працював на фабриці художніх виробів «Победа» начальником фарбувального цеху.
1965 року вступив до Харківського юридичного інституту, який закінчив 1969 року. Був обраний народним суддею Дергачівського району Харківської області, але за станом здоров’я вимушений був перейти на роботу до Харківського обласного арбітражного суду.
Від 1979 року працював викладачем права, потім завідуючим кафедри аграрного права Харківського національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». 1981 року захистив кандидатську дисертацію. За наукову, викладацьку і практичну діяльність йому присвоєно звання професора. Має понад 120 наукових публікацій. Серед них: шість підручників з аграрного і господарського права за своєю редакцією, понад 25 науково-практичних посібників з цивільного, господарського та аграрного права, а також значну кількість наукових статей, повідомлень тощо. За добросовісну працю та здобутки у викладацькій і науковій роботі В. Жушману присвоєно звання «Заслужений юрист України», а 2006 року за підготовку і видання підручника для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів «Суд і правозахисні органи України» він став лауреатом премії імені Ярослава Мудрого.
____________________________
Народився 19 вересня 1939 року в селі Пролетарське Батуринського району Чернігівської області (тепер Коропський район Чернігівської області). 1957 року закінчив Атюшівську середню школу і вступив до Роменського медичного училища, де 1959 року отримав диплом фармацевта. 1959 року був призваний на армійську службу, після неї 1962 року вступив на фармацевтичний факультет 1-го Московського медичного інституту імені І. Сєченова, який закінчив 1967 року з дипломом провізора. 1967 року вступив до аспірантури Центрального аптечного науково-дослідного інституту, 1970 року переведений до Державного науково-дослідного інституту із стандартизації і контролю лікарських засобів, в якому пройшов трудовий шлях від аспіранта до директора інституту. 1970 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Застосування газорідинної хроматографії для аналізу деяких фармацевтичних препаратів, які містять N-ацетильну, вторинну спиртову та карбоксильну групи». 1987 року захистив докторську дисертацію на тему «Нові аспекти аналізу і стандартизації лікарських засобів на етапах державного контролю». 1989 року йому присвоєно наукове звання професор.
Його наукова діяльність була присвячена розробці теоретичних та експериментальних положень, які є визначальними при оцінці нормативних документів на лікарські засоби і якості лікарських засобів на стадії державного контролю.
М. Євтушенко є автором понад 230 наукових праць, чотирьох монографій, має п’ять авторських свідоцтв та п’ять патентів на нові лікарські засоби. Він – науковий консультант-керівник чотирьох докторських і тринадцяти кандидатських дисертацій. У 1989 – 2003 роках очолював Державний науково-дослідний інститут із стандартизації і контролю лікарських засобів Міністерства охорони здоров’я СРСР (пізніше – Росії), який 1999 року був реорганізований в Інститут державного контролю лікарських засобів Наукового центру експертизи і державного контролю лікарських засобів Міністерства охорони здоров’я Росії.
У різні роки був членом бюро Фармакологічного державного комітету і комісії з акредитації Міністерства охорони здоров’я Російської Федерації, головою експертної ради Російської Федерації з контролю за дотриманням стандартів фармацевтичних виробництв; членом редколегій журналів «Фармация», «Вопросы биологической и фармацевтической химии»; членом редакційних рад журналів «Ведомости Научного центра эспертизы и государственного контроля» та «Вестник фармации». Організовував симпозіуми на конгресах «Людина і ліки».
Нагороджений Орденом Дружби, Срібною та Бронзовою медалями ВДНГ, іншими медалями.
Помер 2009 року.
___________________________________________
Народився 20 березня 1953 року в селі Криски Коропського району Чернігівської області. Закінчив Крисківську середню школу. У 1971 – 1973 роках служив у армії. Від 1973-го до 1978 року навчався на географічному факультеті Київського університету імені Т. Шевченка за спеціальністю «Гідрологія». Від 1978 року працював інженером-гідрологом в інституті «Укрдіпроводгосп», у 1979 – 1994 роках – старшим інспектором, провідним спеціалістом, керівником сектору, начальником відділу, начальником державної інспекції, начальником
Головної екологічної інспекції Держкомприроди (Мінприроди) України. Від червня 1994 року до квітня 1999-го – заступник голови Державного комітету України з гідрометеорології, від квітня 1999-го до квітня 2000-го – заступник голови комітету України з питань гідрометеорології. 30 квітня 2000 року був призначений заступником начальника Департаменту гідрометеорологічної служби і моніторингу Міністерства екології та природних ресурсів України. У березні 2002 року В. Громового призначено першим заступником голови державної гідрометеорологічної служби України.
Він співавтор довідника «Екологічна експертиза: право і практика» (1992), редактор «Збірника методик з визначення шкідливих речовин в газо-повітряних сумішах» (1993). Нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, 2003 року нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
________________________________________
Народився 4 січня 1942 року в селі Соснівка Менського району Чернігівської області. У 1949 – 1956 роках навчався в Крисківській середній школі Коропського району. 1960 року закінчив Шосткинський хіміко-технологічний технікум (Сумська область), де здобув спеціальність техніка-механіка. У 1960 – 1979 роках працював слюсарем-наладником обладнання, конструктором, механіком, заступником начальника цеху, заступником головного механіка заводу «Харпластмас» (Харків). 1976 року без відриву від виробництва закінчив Харківський політехнічний інститут, за фахом інженер-механік. Від 1979-го до 1992 року працював головним механіком харківського заводу «Гідропривід», від 1992-го до 1994 року – заступником головного інженера цього заводу. У 1994 – 1997 роках – директор Харківського заводу хімічних побутових виробів. Від 1997 року – керівник комплексу переробки побутових і промислових відходів (Харків).
2001 року захистив кандидатську дисертацію за темою «Екологічно безпечні технології переробки полімерних відходів (на прикладі Харківського регіону)». Доцент Харківського Національного університету імені В. Каразіна. Автор підручника для вищої школи «Полімерні відходи в комунальному господарстві міст України», багатьох науково-практичних публікацій з питань переробки промислових відходів, низки запатентованих робіт.
________________________________________
Народилася 12 квітня 1954 року в місті Носівка Чернігівської області. На філологічному факультеті Ніжинського педінституту здобула фах учителя української мови та літератури. Була активною літстудійкою інституту, пройшла курс журналістської майстерності на факультеті громадських професій Ніжинської районної газети. Свій трудовий шлях розпочала кореспондентом районної газети «Нові горизонти» в селищі Короп Чернігівської області. Потім перебувала на комсомольській та партійній роботі, а з початку 90-х років минулого століття незмінно працювала заступником директора Коропської загальноосвітньої школи імені Т. Шевченка.
У творчості В. Городньої переважає шкільна тематика, деякі твори порушують побутові теми. Більшість оповідань пронизана влучним гумором. Перші публікації побачили світ у Ніжинській районній газеті. Потім друкувалася в Коропській районці «Нові горизонти», в журналі «Перець», в колективних виданнях Ніжинського педуніверситету: «Суцвіття», «І дорогий, і незабутній», «Зірки залишають слід». Її твори увійшли до літературних альманахів «Сіверяночка» та «Придеснянські джерела». Друкувалася в незалежній районній газеті «Коропщина». Її п’єсу «Таможня» коропські аматори поставили на сцені районного будинку культури, гастролювали з нею в селах.
В. Городня – активний член районного творчого клубу «Первоцвіти Коропщини», переможець районного конкурсу «Жінка року-2006», лауреат літературної-мистецької премії імені Василя Нікітіна (2012).
Джерела: Придеснянські джерела : літературно-мистецький альманах / Редактор-упорядник В. Михайленко. – Мена, 2012. – С. 35 – 40; Кузьменко Л. Творчість, що об’єднує серця / Л. Кузьменко // Нові горизонти. – 2012. – 6 жовт.; Михайленко В. Прикольний ситком на Коропській сцені / В. Михайленко // Коропщина. – 2009. – 16 січ.
_____________________________________
Народився 4 вересня 1952 року в селі Синявка Коропського району Чернігівської області. Навчався в Жовтневій середній школі, закінчив Київський медичний інститут імені О. Богомольця, за фахом ортопед-травматолог. Від 1973-го до 1976 року працював медбратом травматологічного відділення Київської клінічної лікарні №10. По закінченні навчання (1976) працював лікарем, молодшим науковим співробітником науково-дослідного інституту травматології та ортопедії академії медичних наук України, згодом – керівником відділу кістково-гнійної хірургії цього інституту.
1983 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Хірургічне лікування хворих хронічним свищовим остемієлітом стегна із застосуванням гемодилюції», 1992 року – докторську дисертацію на тему «Комплексне лікування хворих посттравматичним остеомієлітом довгих кісток». Має наукове звання професора (2002). Відомий в Україні і за кордоном учений, провідний спеціаліст у галузі кістково-гнійної хірургії. Лікар вищої категорії, заслужений лікар України (2010). Його дослідженнями зроблено не лише значний внесок у розкриття багатьох питань інфекції кісток та суглобів, але й в організацію допомоги цій категорії хворих.
Автор понад 200 наукових праць, шести монографій, шести авторських свідоцтв на винаходи. Під його керівництвом захищено дві докторські та дев’ять кандидатських дисертацій.
Очолює клініку кістково-гнійної хірургії НДІ травматології та ортопедії НАМН України. Член Асоціації ортопедів-травматологів України, член вченої ради та спеціальної ради по захисту дисертацій, член редколегії журналу «Вісник ортопедії, травматології та протезування».
Джерела: Батьківськи поріг / Видання товариства «Чернігівське земляцтво». – К., 2002. – С. 98.; Кузьменко Т. Разом – ми сила! / Т. Кузьменко // Коропщина. – 2012. – 17 лют.
_________________________________________
Народився 19 жовтня 1942 року в селі Вільне (на хуторі Зайцевому) Коропського району Чернігівської області. Закінчив Коропську середню школу. 1967 року закінчив російське відділення філологічного факультету Львівського університету імені І. Франка. Сферою його наукових інтересів стала фразеологія східнослов’янських мов.
У 1971 – 1974 роках навчався в аспірантурі і 1974 року захистив кандидатську дисертацію, 1976 року отримав наукове звання доцента. Від жовтня 1977-го до вересня 1981 року працював доцентом секції теоретичного та прикладного мовознавства в Лейпцігу (Німецька Демократична Республіка). 1982 року обійняв посаду завідувача кафедри російської мови філологічного факультету Львівського університету.
1990 року захистив докторську дисертацію і отримав науковий ступінь доктора філологічних наук та звання професора (1991). На той час у Львівському університеті сформувалася школа професора Алексєєнка. Під його керівництвом розробляються важливі проблеми фразеології, захищаються дисертації.
1993 року його запрошено до інституту слов’янської філології Щецінського університету (Польща), де він працює на посаді професора, потім завідувача кафедри компаративістики (порівняння мов) і практики перекладу. У 1999 – 2001 роках керував магістерськими семінарами з проблем фразеології і перекладознавства у Гданському університеті; читав курси з фонетики, синтаксису та фразеології російської мови в Ростоцькому університеті (Німеччина) та працював на курсах української мови в інституті славістики в Грайфсвальді (Німеччина), керуючи також підготовкою кандидатських дисертацій.
М. Алексєєнка занесено до «Золотої книги польської науки», сенат Щецінського університету урочисто затвердив його на посаді «ординарного професора», в яку посвячують лише за особливі заслуги. Високою оцінкою його науково-педагогічної діяльності є нариси про нього в енциклопедіях і персоналіях, в тому числі елітарних – таких, як «Хто є хто в Польщі».
2013 року професор Алексєєнко повернувся до Львова, де викладає ділове мовлення в університеті бізнесу і права.
Джерела: Михайленко В. Професор приїхав додому / В. Михайленко // Коропщина. – 2013. – 8 серп.
____________________________________
Народився 27 травня 1900 року в містечку Короп Кролевецького повіту Чернігівської губернії (нині Коропський район Чернігівської області).
1925 року закінчив інститут народної освіти. Працював учителем. Учасник військових дій 1919 – 1920 років. Від 1926 року – викладач Київського кооперативного інституту. У
1931 – 1933 роках – інспектор-методист Управління Наркомосу в Алма-Аті; у 1936 – 1941 роках – викладач Ульянівського педагогічного інституту. Від 1944-го до 1948 року – декан, завідувач кафедри Донецького педагогічного інституту, у 1948 – 1962 роках – завідувач кафедри української і російської мов Житомирського педагогічного інституту, у 1962 – 1966 роках – доцент кафедри української мови Київського педагогічного інституту.
Кандидат педагогічних наук. Займався науковими дослідженнями в галузі діалектології старослов’янської мови, порівняльного вивчення східнослов’янських мов, ономастики України, які зайняли чільне місце в славістиці. Автор низки наукових праць, серед них: «Старослов’янська мова» (навчальний посібник), «Історичний словник української граматичної термінології», «Українська мова» (підручник для вищих навчальних закладів), «Порівняльна граматика української і російської мов» (підручник для педагогічних інститутів), «Дієприкметники та дієприслівники у східнослов’янських мовах».
Помер 1 вересня 1966 року у Києві.
Джерела: Енциклопедія сучасної України. Т. 2. – К., 2003. – С. 103.
___________________________________________
Народилася 17 вересня 1867 року у Санкт-Петербурзі в родині професора медицини Євстафія Івановича Богданівського. Отримала прекрасне виховання і освіту. З чотирирічного віку мати навчала іноземних мов, а в одинадцять років її зарахували відразу до п’ятого класу Смольного інституту шляхетних дівчат.
Закінчивши інститут, вступила на Вищі жіночі курси (Бестужевські курси) на фізико-математичне відділення. Ще з дитячих років зацікавилася хімією, що було не традиційним для дівчини того часу. Її хрещеним був професор хімії Зінін, друзями сім’ї – видатні люди: хімік і композитор Бородін, лікарі Боткін, Сєченов. Бородін їй дозволив неофіційно працювати в хімічній лабораторії. Першою з жінок вона брала участь у засіданнях наукового хімічного товариства. Бородін відрекомендував її Мендєлєєву, який запропонував їй вивчення аналогів синильної кислоти під його керівництвом.
Віра мала на меті пройти весь університетський курс хімії і стати дипломованим хіміком, що було можливо здійснити лише за кордоном. На літо 1889 року була запланована поїздка до Цюріха, до університету, але несподівано помер професор Богданівський, і поїдка на навчання стала проблематичною. Та все вирішилось якнайкраще. Працюючи під керівництвом Мендєлєєва, Віра познайомилась із начальником окремого патронного заводу Яковом Кузьмичем Поповим, який з вченим займався винайденням бездимного пороху, і незабаром, 1889 року, вони одружилися.
Завдяки чоловікові, який був заможною людиною, Віра Євстафіївна змогла закінчити Женевський університет, експериментувати, подорожувати. 1992 року успішно захистила дисертацію і стала першою в Росії жінкою доктором хімічних наук. Майже кожне літо подружжя проводило в Шабалинові Сосницького повіту Чернігівської губернії (тепер Коропський район Чернігівської області), де Яків Кузьмич мав маєток. За кілька років вони побудували там ремісниче училище, чотирикласну школу, відкрили фельдшерсько-акушерський пункт, повсякчас опікуючись життям простих людей.
Богданівська-Попова була всебічно обдарованою жінкою. Викладала неорганічну хімію на Вищих жіночих курсах, друкувала наукові статті, видала «Початковий підручник хімії». Співпрацювала із світилами хімічної науки Мендєлєєвим, Львовим, Бутлеровим, редагувала відділ «Журналу Российского физико-химического общества». Перебуваючи в Шабалинові, написала низку нарисів, оповідань, повістей: «Скелет», «З натури», «Спокута», «Особисте щастя», «Матеріаліст», «З життя мрійників», «Мати». За сприяння Попова деякі з них були надруковані в журналі «Ребус». Її статтю «Бджоли» міністерство народної освіти рекомендувало для народних бібліотек і читалень. 1900 року Попов видав двотомник її творів.
Загинула в місті Іжевськ (де в той час начальником збройних заводів працював генерал Попов) 25 квітня 1896 року внаслідок зараження крові від вибуху під час досліду з отримання фосфілу – аналогу синильної кислоти. Заповіла поховати себе в Шабалинові. Я. Попов забальзамував її тіло, перевіз до Шабалинова, де й поховав, спорудивши склеп у вигляді величного корабля. 1917 року поховання було сплюндроване, де поховане тіло Віри Євстафіївни невідомо. Могила нині перебуває в жалюгідному стані.
Джерела: Шкурай И. Печальная повесть / И. Шкурай. – Луганск, 1992. – 100 с.; Михайленко (Жук) В. По спіралі часу. – Чернігів, 2002. – С. 97 – 102; Соломко А. Пам’ятник у Шабалинові / Л. Соломко // Україна. – 1981. – № 8. – С. 21.
_______________________________________
Народився в селищі міського типу Короп Чернігівської області 6 жовтня 1955 року. 1978 року закінчив Ленінградський університет. Від 1982 року працював в Одеському університеті на кафедрі мовної підготовки іноземних студентів. В інституті японської мови в місті Нара (Японія) досконало вивчив японську мову. Від 1990 року обіймав посаду доцента кафедри російської мови, а у 2000 – 2003 роках – професора-консультанта міжнародної культури університету Тенрі (місто Нара).
2003 року повернувся на батьківщину, працював професором кафедри тюркології Інституту філології Київського університету. Від червня 2004 року – завідувач новоствореної кафедри китайської, корейської та японської філології. Від 2005 року – заступник директора Інституту філології Київського національного університету імені Т. Шевченка. Керує написанням магістерських робіт, є керівником наукових робіт аспірантів та докторантів. За сумісництвом – старший науковий співробітник Інституту сходознавства НАН України. Від грудня 2012 року – академік Академії наук вищої школи України.
Доктор філологічних наук (1999), читає нормативні курси: «Лінгвокраїнознавство Японії», «Культура та література Японії», «Теорія та практика художнього перекладу», «Актуальні проблеми сучасної лінгвістики». Член редколегії фахових журналів «Східний світ», «Вісник КНУ. Серія «Східні мови та літератури».
Автор чи співавтор понад 200 наукових праць, в тому числі: монографій «Російська мова японських мореплавців (18 століття)», «Російсько-японські мовні взаємозв’язки 18 століття (Історико-лінгвістичне дослідження)», «Розкоші і злидні японської поезії: японська поезія в контексті світової та української літератури», «Мовні та літературні зв’язки України з країнами Сходу» (колективна монографія за редакцією І. Бондаренка), «Лінгвокраїнознавство Японії»; низки українсько-японських та японсько-українських словників. І. Бондаренко відомий в Україні перекладач з японської мови.
Лауреат премії імені М. Лукаша (2004).
Джерела: Енциклопедія сучасної України. Т. 3. – К., 2004. – С. 263.; Михайленко В. Короп – європейське містечко / В. Михайленко. – Чернігів, 2013. – С. 70.
________________________________________
Народився 31 липня 1833 року в Петербурзі. Навчався в училищі Святого Петра та Александрівському ліцеї (1846 – 1853), який закінчив по першому розряду. Під час навчання в ліцеї захопився ботанікою. Підтримував зв’язки із професором К. Мейєром, директором імператорського ботанічного саду. Після закінчення ліцею був зарахований на службу до міністерства фінансів. У цей час активно зайнявся самоосвітою, вивченням іспанської мови та музики, гравюрою по каменю. Через Мейєра познайомився з академіком Ф. Рупрехтом, з яким бував в експедиціях Санкт-Петербурзькою губернією. Згодом був запрошений Академією наук до опрацювання деяких матеріалів колекції (мохи та гриби), зібраної академіком Міддерфордом під час сибірської експедиції. Цьому дослідженню Борщов присвятив наукову працю.
У 1857 – 1859 роках був відряджений в експедицію із М. Сєвєрцовим до берегів Аральського моря та басейну ріки Сир-Дар’я, звідки привіз багатий матеріал та гербарій. У 1859 –1861 роках продовжив навчання за кордоном, у місті Вюрцбург у професора А. Шенка, де отримав ступінь доктора філософії. 1862 року подав у відставку з міністерства фінансів та переїхав до Києва. 1865 року захистив дисертацію на ступінь магістра ботаніки на тему «Матеріали для ботанічної географії Арало-Каспійського краю». 1867 року захистив докторську дисертацію. Від 1865 року читав лекції на кафедрі ботаніки Київського університету з фізіології та анатомії рослин у якості приват-доцента, від 1868 року – екстраординарний (позаштатний), а від 1870-го – ординарний професор Київського університету.
Борщову належить низка визначних праць, зокрема: «Матеріали до ботанічної географії Арало-Каспійського краю», «Щодо решітчастих паренхіматозних елементів первісної кори Ceropediae aphyllae etc», «Матеріали для флори Чернігівської губернії», «Прісноводні бацилярії (діатомові) Південно-Західної Росії, переважно губерній Київської, Чернігівської та Полтавської», «Водорості Аральського моря». Він одним з перших у вітчизняній ботанічній літературі ввів картографічне представлення ареалів, вперше наніс на карту 66 ареалів. На його честь названо рід рослин родини амарантових та вид тюльпанів.
Його життя було тісно пов’язане із селом Будище Кролевецького повіту Чернігівської губернії (нині Коропський район Чернігівської області) – його дружина була родом із цього села.
Борщов був обдарованою людиною, мав щиру й чуйну натуру. Під час війни 1877 – 1878 років брав активну участь у діяльності шпиталю, облаштованого університетом. Під час набору до нього пацієнтів в одному з військових шпиталів він заразився висипним тифом. Хвороба проявилася саме тоді, коли вчений не мав змоги отримати медичної допомоги. Весною 1878 року він приїхав з родиною у Будище і тут 12 травня помер.
1958 року в Будищі Київським університетом йому встановлено пам’ятник, а 2012 року Мезинським Національним природним парком спільно з Оболонською сільською радою та учнями Оболонської школи закладено парк його імені. У Чернігові є вулиця Борщова.
Джерела: Хто є хто на Чернігівщині. Видатні земляки : довідково-біографічне видання. Вип. 2. – К., 2004. – С. 32; Хмель Л. Ілля Борщов помер у Будищі, далеко від медичної допомоги… / Л. Хмель // Коропщина. – 2013. – 7 листоп.
__________________________________
Народився 14 лютого 1939 року в селі Атюша Батуринського (тепер Коропського) району Чернігівської області. 1956 року закінчив Атюшівську середню школу і за комсомольською путівкою поїхав на роботу до Донбасу. 1957 року вступив до Київського медичного училища №1 на фельдшерське відділення у спецгрупу з підготовки медичних працівників для армії. У 1960 – 1966 роках навчався на вечірньому факультеті Київського державного медичного інституту імені О. Богомольця, одночасно працюючи фельдшером на центральній станції швидкої допомоги.
Після закінчення інституту був направлений на роботу на Південно-Західну залізницю в лікарню станції Дарниця завідуючим кабінету невідкладної допомоги і одночасно дільничним терапевтом. Відпрацювавши три роки, вступив до клінічної ординатури Інституту ендокринології і обміну речовин. Зібрав матеріал для дисертації й успішно захистився у Москві. Отримавши диплом кандидата медичних наук, обійняв посаду асистента кафедри госпітальної терапії в Київському медичному інституті імені О. Богомольця. Деякий час працював лікарем-ендокринологом районної поліклініки № 2 Дарницького району міста Київ, потім майже двадцять років – спочатку асистентом, а згодом доцентом кафедри ендокринології Національної медичної академії післядипломної освіти імені П. Шупика.
Автор 90 наукових робіт, виданих в Україні і за кордоном.
Від 2010 року перебуває на пенсії.
________________________________________
Народився 20 січня 1950 року в селі Жовтневе Коропського району Чернігівської області. 1973 року закінчив з відзнакою Київський медичний інститут імені О. Богомольця, згодом – аспірантуру. За фахом – санітарний лікар. Від 1976 року працював на кафедрі соціальної медицини та охорони здоров’я, де пройшов шлях від асистента до завідуючого кафедри. 1978 року захистив кандидатську дисертацію, 1991-го – докторську. У 1995 – 2002 роках обіймав посаду начальника Головного управління освіти, науки та інформаційно-аналітичного забезпечення Міністерства охорони здоров’я України. Від 2002 року – ректор Національної медичної академії післядипломної освіти імені П. Шупика.
Один із провідних учених в Україні та за її межами у галузі соціальної медицини. Наукові інтереси пов’язані з теорією і практикою соціальної медицини, спеціалізованою медичною допомогою, медичною статистикою, управлінням охороною здоров’я, медичною освітою. Розробив систему профілактики опіків та модель лікування постраждалих, обґрунтував територіальні схеми розміщення опікових центрів та визначив чинники, що впливають на якість лікування. Ю. Вороненко є одним із співавторів Концепції розвитку охорони здоров’я населення України, багатьох Указів Президента, постанов Кабміну з питань охорони здоров’я. Автор майже 300 наукових праць, у тому числі – понад 40 підручників і навчальних посібників, монографій. Серед них: «Соціальна медицина та організація охорони здоров’я», «Статистика охорони здоров’я», «Управління системою охорони здоров’я», «Стратегія і методи навчання в післядипломній медичній освіти». Підготував 14 кандидатів і докторів наук.
Професор, заслужений діяч науки і техніки України (1999), дійсний член Національної академії медичних наук (2011), дійсний член АН вищої школи України (1996), Європейської Академії природничих наук (2008), АМН Польщі (2003), Міжнародної медичної академії імені Альберта Швейцера (2003). Голова редакції журналу «Медична освіта», голова редакційної колегії спеціалізованого інформаційного видання «Ліки України», заступник головного редактора журналу «Проблеми медичної науки і освіти», член редакційних рад та редколегій низки медичних наукових журналів.
1997 року Ю. Вороненко отримав державну премію України в галузі науки і техніки як один з авторів підручника «Загальна гігієна: пропедевтика гігієни». Він – кавалер ордена «За заслуги» II і III ступенів (2008, 2003), нагороджений орденом святого Рівноапостольного князя Володимира Великого III ступеня, орденом Ломоносова (Російська Федерація), професійною відзнакою «Золота медаль Альберта Швейцера».
Джерела: Чернігівці – лауреати державних премій : довідник. – Чернігів, 2009. – С. 66 – 67; Батьківський поріг / Видання товариства «Чернігівське земляцтво». – К., 2002. – С. 71.Український і російський ботанік та натураліст,
фахівець в галузі анатомії і фізіології рослин
Буглак Микола Іванович
Вчений-ендокринолог
Вороненко Юрій Васильович
Вчений у галузі соціальної гігієни, організатор медичної освіти і науки, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки
Людям із порушенням зору
meet_your_child (1).jpg)
