29 травня 2013
Народився 10 листопада 1841 року в селі Вишеньки Кролевецького повіту Чернігівської губернії (тепер Коропський район Чернігівської області), в родинному маєтку князів Долгорукових, які там володіли цукровим та механічним заводами (працювали в Черешеньках поблизу Вишеньок). Його батько, князь Сергій Олексійович Долгоруков, був дипломатом, дійсним таємним радником, губернатором Ковенської і Вітебської губерній. Мати, Марія Олександрівна, походила з дворянської сім’ї Апраксіних. Олександр був п’ятою дитиною, усього в сім’ї Долгорукових народилося дев’ятеро дітей. О. Долгоруков отримав виховання та освіту в пажеському корпусі. Працював у міністерстві закордонних справ Російської імперії, 1860 року його призначили в імператорську місію в Берліні, наступного року – до посольства в Парижі, і разом він отримав чин камер-юнкера.
1863 року Долгорукова було переведено до канцелярії закордонних справ, 1883 року він здобув чин церемонімейстера. 1890 року його було призначено обер-церемонімейстером та присвоєно чин дійсного статського радника. 1896 року, під час коронації останнього російського імператора Миколи II, він був верховним церемоніймейстером.
1899 року став обер-гофмаршалом. Володіючи цукровими заводами на Чернігівщині, був почесним членом ради торгівлі та мануфактури (1899), членом Особливої наради з потреб сільськогосподарської промисловості (1902 – 1905), Особливого комітету у справах кредиту (1904 – 1905). Від 6 травня 1905 року до 7 червня 1912-го був членом Державної Ради Російської імперії.
Помер 20 червня 1912 року у Санкт-Петербурзі.
________________________________
Жив у Коропі (тепер Чернігівська область). Роки життя невідомі. Досяг високого рівня у своєму мистецтві. Його срібний дискос (1817), виготовлений із застосуванням лиття, кування і гравірування, висотою 8,4 сантиметра, діаметром 22 сантиметри, зберігається в Київському історичному музеї.
________________________________
Жив у Глухові (тепер Сумська область). Роки життя не встановлені. Справжнім витвором мистецтва є дзвін, відлитий ним 1737 року для Вознесенської церкви у Коропі (тепер Чернігівська область). Дзвін декорований пластичним малюнком. В одному з медальйонів, що прикрашає плащ дзвону, зображено птаха, який нагадує голуба, що був виробничою маркою талановитого глухівського майстра Карпа Йосиповича Балашевича.
________________________________
Народився 1836 року поблизу Городні (тепер райцентр Чернігівської області). Був сліпим.
Жив переважно в селі Синявка, тепер Коропського району (за деякими джерелами у Синявці, що тепер належить до Менського району) Чернігівської області. Учень кобзаря Андрія Шута, серед його учнів – кобзар Петро Ткаченко. Помер у Синявці 1896 року.
________________________________
Народився 25 лютого 1797 року в сім’ї князя Івана Олексійовича Гагаріна (1771 – 1832) та його дружини Єлизавети Іванівни (в дівоцтві Балабіної) (1773 – 1803). 1816 року закінчив пажеський корпус. Служив у важкій кавалерії, брав участь у російсько-турецькій війні 1853 – 1856 років (Кримська війна). Від 1838 року – підполковник, від 1844-го – полковник, від 1852-го – генерал-майор. Командував кавалерійською бригадою. На військовій службі перебував до 1860 року, звільнений у відставку з присвоєнням звання генерал-лейтенанта. Обіймав посаду Керч-Єнікольського градоначальника.
Був одружений із Софією Петрівною Івашкіною, у шлюбі з якою мав трьох синів: Костянтина (1821 – 1915), Петра (1827 –1888) та Олександра (1834 – 1861). Помер 14 березня 1875 року в селі Билка Кролевецького повіту Чернігівської губернії (тепер село Червоне Коропського району Чернігівської області), приїхавши у маєток Балабіних до своєї сестри. Похований на кладовищі в Червоному.
__________________________________
Це не казкова особа, а реальна мешканка Коропа, яка, хоч і по-різному, але збереглася у переказах старожилів. Називають її ще й осучаснено – Калачихою(або Калашихою). Розповідають, що вона жила на рубежі ХІХ і ХХ століть. Якостями її наділяють різними. Одні кажуть: Калачиха була жінкою чоловічої натури й сили – коня могла спинити на скаку. І характер мала завзятий та перекірливий – частенько від неї перепадало і чоловікові, і сусідам, і містянам, хто під гарячу руку потрапить. Тому потерпілі скаржилися на неї представнику влади – городовому. Якось він прийшов, аби втихомирити розгнівану жінку, але Калачиха і йому в пику дуль натикала та в потилицю виштовхала з двору.
З інших розповідей – Калачиха випікала та продавала на базарі різні пиріжки, бублики та калачі (звідси й Калачиха). Але була дуже балакучою й гострою на язик, полюбляла різні побрехеньки розпускати. Без неї, кажуть, ні одна суперечка не обходилася. Тож, було, приходять люди з базару або з ярмарку і відразу розказують, що від Калачихи чули.
Є ще одна цікава розповідь про цю знамениту коропську бабу, вірніше, про діда – її чоловіка. Казали, що замолоду він брав участь у російсько-турецькій війні (1877 – 1878) і, повернувшись додому, дуже любив оповідати про бої та про те, яким він був вправним вояком. У цих розповідях повсякчас звучало слово «палаш» (вид зброї). Мешканці Коропа переробили це слово на «калаш», чи, може, дід так вимовляв його, та й стали називати чоловіка Калашем, а бабу, звісно ж, Калашихою. А що норову вона була хвацького, то й згадують до цього часу.
А дехто каже, що Калашиха була бідною, тихою й смиренною жінкою. Щодня можна було побачити її біля тієї або іншої церкви, де вона просила милостиню та молилася.
Нині, коли в Коропі відроджуються давні традиції, зокрема Миколаївський ярмарок, Калашиха стала своєрідним брендом містечка. Вона презентує його у різних театралізованих дійствах, вносить у них чималу порцію добірного коропського гумору. Виїздить і «на гастролі»: представляє Короп на різних святах в Чернігові та області.
________________________________
Народився 1620 року. Навчався в школі Київського Богоявленського монастиря. Остаточну освіту отримав у польських колегіумах. Ставши монахом, з початку 40-х років XVII століття був спочатку учителем піїтики й риторики, потім професором і з 1650 року ректором Київського колегіуму (академії). 1651 року залишив академію і мешкав у монастирях: Києво-Кирилівському (ігумен), П’ятницькому, Дятловецькому. Від 1653 року – ігумен Єлецького монастиря Чернігівської єпархії. Від 1657 року – Чернігівський архієпископ.
Виступав проти унії, активно підтримував і зміцнював зв’язки України з Росією, намагаючись, однак, зберегти незалежність українського духівництва від московського патріархату; підтримував аналогічні прагнення до автономії козацької верхівки. 1674 року організував у Новгороді-Сіверському друкарню, яку 1679 року було переведено до Чернігова, де за життя Барановича видано близько 50 книг богословського і літературного змісту слов’янською, польською і латинською мовами. Перу Барановича належать: збірник «барокових» проповідей «Меч духовний» (1666), «Труби словес проповідних» (1674), низка полемічних творів, збірка поезії польською мовою “Litnia Apollinova» («Лютня Аполлона») (1671), де зібрано понад 1000 віршів про любов до батьківщини.
Ревно піклувався про школи, відбудову зруйнованих храмів і монастирів та про влаштування нових. З його благословення та за його сприяння було засновано три монастирі, в тому числі – Пустинно-Рихлівський монастир (нині Коропський район).
Помер 1693 року, похований у Чернігівському Борисоглібському монастирі.
Людям із порушенням зору
meet_your_child (1).jpg)
