Коропська районна державна адміністрація Коропська РДА Чернігівської області

Їдучи до стаціонарного відділення для літніх людей, що на базі Нехаївської дільничної лікарні, розмірковувала: яке воно дивне життя, ніколи не знаєш чого від нього чекати, і чи не доведеться колись отак доживати свій вік у чужих стінах, спілкуючись із малознайомими людьми, покладаючись на чиюсь доброту, без рідних і близьких… Тужливо й важко було на душі від цих думок. Аж раптом згадала одну газетну статтю, яку довелося нещодавно прочитати. Цей матеріал змушує дещо переглянути наші погляди і стосовно родинних взаємовідносин, і щодо нашого менталітету з приводу ставлення до старості. Ось уривки цієї статті під назвою "Будинки для літніх людей: життя чи доживання?" (автор - Анна Журавська, газета - "Дзеркало тижня. Україна" №30, 26 серпня 2011):

"Якось у розмові з 22-річним австралійцем зачепили вічну тему: "Батьки-діти". Мет, ніби між іншим, сказав, що його батьки, ймовірно, зустрінуть старість у будинку для літніх людей. В Австралії це цілком нормально, батьки самі хочуть потрапити до цього особливого закладу, аби не навантажувати дітей. У цивілізованих країнах і молодь, яка досягла повноліття, і літні люди вважають неприродними будь-які варіації сидіння на шиї одне в одного.

Молодому вкрай складно утримувати крім дружини і дітей ще й батьків. Тож найстарші члени сім'ї віддають перевагу комфортному проживанню у будинку, де їм буде зручно, спокійно, де спілкуватимуться з однолітками, відпочиватимуть або присвятять себе хобі, на яке раніше не вистачало часу, і підтримуватимуть контакти з дітьми й онуками. І жодних тобі сімейних драм.

… Для наших вух ці слова стереотипно негативні, оскільки візуалізуються картинами побуту: старезні ліжка, що пам'ятають "совок", байдуже ставлення персоналу, заспокійливі уколи - словом, жахливі умови, та ще й чужі люди навколо.

… Немає сенсу, рвучи на грудях сорочку, виголошувати промови з гаслами про моральний обов'язок, осоромлювати тих, хто віддав когось із рідних до спеціального закладу. Адже іноді - це найкраще рішення.

… Якщо подивитися на це "австралійськими" очима мого знайомого, уявивши такий собі куточок, де людина похилого віку може досягнути гармонії, спокою, відсторонитися від метушні й пізнати всі радощі похилого віку (адже в кожному віці є свої принади), то будинок пристарілих вже не видається суцільним злом. Так ми повертаємося до одвічного "все - в нашій голові", а точніше - в нашому ставленні. Проте до позитивного ставлення ще потрібно прийти".

Але там - в Австралії, Америці, Європі, - подумалося мені, - крім того, що зовсім інший менталітет, інші й умови проживання у закладах для стареньких. А що, як наші подібні заклади справді є некомфортними осередками старечого смутку, горювання та нарікань? Чи можна літнім людям у цих умовах не тільки жити, а ще й бути задоволеними життям?

Відповіді на свої питання частково отримала, ще підходячи до широко розчинених воріт нехаївського лікарняного двору. У голові пронеслося - як тут гарно: свіже повітря, охайне подвір'я з "виходом" у ліс. Під широкими сосновими вітами примостилось біле приміщення лікарні, у одному з "крил" якої - заклад для самотніх пенсіонерів

А переступивши його поріг, всі стереотипи "совкової больниці" були стерті.

У чистому, акуратному одязі в коридорі на "лавах спілкування" зібралися деякі бабусі. Ніби під двором, на лавці. Ще більше домашня атмосфера відчувалась, коли зайшли до спальних кімнат: літні люди в стаціонарному відділенні живуть у кімнатах по троє (окремо чоловіки та жінки). На світлих, обклеєних шпалерами стінах, - килими, картини. Підлога застелена лінолеумом, поверх якого теж килими. Меблі (шафи, ліжка, тумбочки, столи та стільці) - нові, дерев'яні, більш сучасні. Загалом, відчуття, що знаходишся у звичайній, домашній кімнаті. Хіба що три ліжка, а не одне…

- Наше стаціонарне відділення для тимчасового або постійного проживання людей похилого віку Коропського територіального центру соціального обслуговування розраховане на 24 ліжко-місця, - розповідає завідуючий відділенням Микола Мойсеєнко. - Зараз тут знаходиться 20 підопічних. Вік їх у середньому 75-80 років. Хоча є й інваліди, молодші пенсійного віку.

Літні люди, які тут проживають, переважно одинокі. А в кого і є яка рідня, то, як правило, від самотності пенсіонера вона не рятує. Тож збирає заклад під своїм дахом одиноких і немічних стареньких з усього району. Є тут і колишні жителі Нехаївки та сусідніх Риботина й Рижок, і мешканці досить віддалених Покошич, Вільного, Карильського… Доглядають за пенсіонерами 14 працівників відділення, серед яких медична сестра, молодші сестри, прачки, кухарки, завгосп…

- Лікар - Віктор Толочко - до нас приїжджає двічі на тиждень із Шабалинова, - продовжує Микола Степанович. - Пенсіонери отримують посильну медичну допомогу на місці. Якщо ж хтось серйозно захворіє, як от одна з підопічних - онкохвора, вона медичну допомогу отримувала в обласній лікарні.

На жаль, за словами завідуючого, немає відповідного правового положення про такі стаціонарні відділення, про їхню укомплектованість кадрами (це не пансіонат, і не будинок пристарілих, для яких є "норми").

- Якщо у нас перебуватиме більше 30 осіб похилого віку, може, будемо колись розширюватись, хто зна, як життя поверне, - зазначає наш співрозмовник, - тоді у відділенні уже має бути 4 медсестри з цілодобовим чергуванням, більше прибиральниць, тощо...

Але то, може буде, колись. Зараз же у "розпорядженні" тамтешніх літніх людей одна медсестра, а також п'ять молодших медичних сестер.

- Коли лежачих стареньких менше, - продовжуємо розмову, - то нашим працівницям, звісно, легше. А якщо їх 4-5, то доглядати за ними - для однієї людини велике навантаження. Зараз у нас дві лежачі бабусі і один чоловік, який не ходить, але може сидіти.

Про те, що працівниці справляються, свідчить зовнішній вигляд не лише кімнат, а й їх мешканців. Слідкувати за особистою гігієною у закладі потрібно обов'язково. Купаються тут, хочеш-не-хочеш, раз у кілька днів. Є ванна кімната, всі необхідні миючі засоби, шампуні тощо. Лежачим у цьому допомагають, миють. Годують пенсіонерів чотири рази на день. Меню, за словами завідуючого, різноманітне: є і риба, і м'ясо, і фрукти, і навіть млинці із сиром.

- Вдома вони так не їдять, та ще й щоразу свіжа їжа. Кухарки виконують і замовлення: захотіли хамси чи ковбаси - купили їм, захотіли картоплі не товченої, а цілої - будь-ласка.

Кошти на харчування та обладнання кімнат - за рахунок пенсії підопічних. 75% її йде на їжу, дещо залишається з цього і на інтер'єр. А 25% пенсійних грошей видається літнім людям "на руки". Утримання коридору, нежилих кімнат, як і опалення приміщення та інші господарські витрати, фінансуються державою. Допомагають і спонсори. Нещодавно у стаціонарному відділенні для літніх людей з'явилося багатофункціональне ліжко з ортопедичним матрацом. При лежанні на ньому не утворюються пролежні. Велику підтримку закладу надає Олександр Лаврик, директор терцентру соціального обслуговування.

- Ми опалюємось дровами та брикетом, - каже Микола Степанович. - Заготували їх цього року в повному обсязі: маємо більше 100 складометрів дров, близько 60 т брикету. Майже всі підопічні - пільговики. Газу до приміщення не підводили, дорого.

Дозвілля пенсіонери проводять хто як. Більш активні люблять ходити на прогулянки до лісу. Можуть збирати гриби, ягоди, лікарські трави.

- У нас одна бабуся дуже любить котів, - каже Микола Степанович. - Вона їх розвела на території, підгодовувала. І вони її люблять. Як оце іде гуляти до лісу, за нею всі біжать, ніби собаки.

Є для літніх людей і кімната відпочинку. Там можна переглянути телепередачі, поспілкуватися. Зараз у ній проводиться ремонт.

- Ми вирішили обладнати в кімнаті відпочинку ще й таку собі капличку. До нас батюшка приходить на різні свята, зокрема, на Великдень. Крім того, причащає людей, а як хто умирає - похорон править.

І таке у цих стінах трапляється, адже мешканці тут у переважній більшості - у дуже поважному віці.

Працювати з літніми людьми непросто, адже, на жаль, із віком характер часто-густо тільки складнішає, здоров'я підводить. Ще й доля у кожного, як правило, терниста, оповита тяжкими випробуваннями, складними життєвими ситуаціями.

- Психологічно тут працювати нелегко, - каже Микола Степанович. - Адже щодня потрібно, крім основної роботи, вислуховувати підопічних. Приходять, плачуть. Їм хочеться поговорити. У кожного - своє горе, свої переживання…

Микола Мойсеєнко працює завідуючим стаціонарного відділення уже 5-й рік, з дня його відкриття. До того доводилось побувати у багатьох "шкірах" - працював і електриком, і завфермою, і кочегаром, і продавцем. Був час, коли і в РЕМі трудився - перевіряв по хатах лічильники. Каже, бачив, як старенькі живуть у селі. Іноді навіть підлоги у бабусиних "хоромах" не має - по долівці ходять. Що вже казати, про темні, гнітючі кімнати, вічний безлад, пов'язаний із безпомічністю господарів, "чай із чимось" замість повноцінного харчування…

- Що б не казали, що вдома добре, але тут для багатьох стареньких, особливо одиноких, краще.

І це стосується не лише харчування, догляду за собою, комфортних умов проживання. Це передусім - наявність спілкування. Адже найстрашніше для людини незалежно від віку - соціальна ізоляція.