21 грудня 2017
В історії українського суспільства є особи, завдяки яким Україна стала незалежною. До таких людей відноситься і В'ячеслав Чорновіл - полум'яний борець за справедливість і щастя народу. Він пройшов довгий і складний життєвий шлях, до кінця відданий служінню ідеалам свободи і демократії.
В'ячеслав Максимович народився 24 грудня 1937 р. (за документами, 1 січня 1938 р.) в селі Ерки Звенигородского району (нині Катеринопольский) Черкаської області в сім'ї сільських учителів. Мати Килина Харитонівна (1909-1985 рр.) - вчителька початкових класів, батько Максим Йосипович (1909-1987 рр.) - викладач української мови і літератури. У 1955 р. В'ячеслав із золотою медаллю закінчив Вильховскую середню школу і в тому ж році поступив на філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка. З другого курсу переклався на факультет журналістики. Він бачив правду життя і мислив нестандартно, тому ще в студентські роки натерпівся від переслідувань. Саме з цим була пов'язана майже річна перерва в навчанні в 1958 р. В цей час В'ячеслав їздив на будівництво домни в Жданові (Маріуполь), де спочатку працював столяром, а пізніше - у виїзній редакції газети "Київський комсомолець". У 1960 р. упродовж місяця здав усі пропущені сесії і закінчив університет з відмінністю. Захистив дипломну роботу на тему "Публіцистика Бориса Гринченко". У студентські роки Чорновіл вже багато писав для газет. З липня 1960 р. по травень 1963 р. він працював на львівській студії телебачення спочатку редактором, потім старшим редактором програм для молоді. Виступав як літературний критик, досліджуючи творчість Т. Шевченка, В. Самийленко, Б. Гринченко. У травні 1963 р.
B. Чорновіл переїхав в Київ, щоб продовжити наукову роботу по історії української літератури. До вересня 1964 р. працював на будівництві Київською ГЭС і жив у Вишгороді. У 1964 р. захистив кандидатський мінімум, пройшов за конкурсом в аспірантуру Київського педінституту, але не був допущений до навчання із-за політичних переконань. Це стало перешкодою до захисту вже майже готової дисертації про публіцистичну творчість і громадську діяльність Б. Гринченко.
Уперше Чорновіл відкрито виступив проти влади 4 вересня 1965 р. Саме тоді в кінотеатрі " Україна" проходив прем'єрний показ фільму C. Параджанова "Тіні забутих предків". Після виступу кіномайстра слово узяв Іван Дзюба, звернувшись до глядачів з повідомленням про таємні арешти серед інтелігенції України і Москви. Його підтримав В. Чорновіл, вигукнувши в зал: "Хто проти тиранії - встаньте"!. Частина присутніх піднялася з місць. Заклик до непокори підтримав В. Стус. Так в історії дисидентського і правозахисного руху почався етап відкритого протесту проти масових політичних арештів в Радянському Союзі.
Через декілька днів Чорновіл написав лист в ЦК ЛКСМУ. У нім він виразив стурбованість обшуками, затриманнями і арештами серед української інтелігенції в республіці. "З деякими із заарештованих, - писав автор, - я знаком особисто і глибоко переконаний, що анінайменшої провини перед своїм народом і законом вони не несуть. Цим і викликане те, що 4 вересня 1965 р. в кінотеатрі " Україна" я підтримав заклик И. Дзюбы протестувати проти арештів і обшуків". Таким чином, Чорновіл назавжди стає в опозицію до компартійної верхівки. У тому ж місяці В'ячеслава звільнили з газети "Молода гвардія" за участь в правозахисному русі, але він майже відразу ж влаштувався літпрацівником в газету "Друг читача".
Через деякий час, в квітні 1966 р., В'ячеслав бере участь в судовому процесі над М. Осадчим, М. Зваричем і братами Горынями, що проходить у Львові. Чорновіл, що виступав як свідок, заявив, що відмовляється брати участь в "порушенні законності" і свідчити, оскільки судове засідання закрите, тобто незаконне. За відмову свідчити його засудили до трьох місяців примусових робіт.
Репресії тільки посилювали в нім дух опору : звільнення з газети прискорило роботу над документальним дослідженням "Правосуддя або рецидив терору"? (травень 1966 р.); в цей же час Чорновіл складає документальну збірку "Горі від розуму" (портрети двадцяти " злочинців"), що містить матеріали про заарештованих в 1965 р. шестидесятниках. За цю діяльність в листопаді 1967 р. автор був заарештований і ув'язнений на три роки. Відбувши покарання, правозахисник продовжив випуск -" самиздатного" "Українського вісника", а в 1972 р. знову був заарештований і засуджений до шестирічного укладення за "антирадянську агітацію", згодом висланий в Якутію. Під час укладення В. Чорновіл був організатором і учасником численних акцій протесту, голодовок, виснажливої боротьби за статус політв'язня. "Зековский генерал" - так назвав нарис про нього письменник Михайло Хейфец, відмітивши: "Спостерігаючи за ним з боку, я порівнював його з Ганді, Неру, Кениатой, Нкрумой : це саме подібний до них тип національного вождя". В'ячеслав Чорновіл разом з Борисом Пенсоном написав книгу "Хроніка табірних буднів" (1975 р.), яку нелегально передали з табору за кордон і опублікували в 1976 р. в журналі " Сучасність". Під час посилання Чорновіл написав брошуру про боротьбу за статус політв'язня в таборах (1977-1978 рр.) під назвою "Тільки один рік", рукопис якої був переданий за кордон. У 1978 р. Чорновіл був прийнятий "в міжнародний Пен-клуб, а 22 травня 1979 р. став членом Української групи Хельсінкі (УХ
У квітні 1980 р. в посиланні Чорновола знову заарештували по сфабрикованому звинуваченню (фактично - за опозиційні виступи і участь в групі Хельсінкі), 120 днів він тримав голодовку протесту. У останньому слові на суді В. Чорновіл звинуватив міліцію і КДБ у фальсифікації і призвав суддів не брати участь в змові. Був засуджений на 5 років позбавлення волі і звільнений в 1983 р. по протесту прокурора Якутії без права виїзду в Україну. Працював кочегаром на заводі будматеріалів в місті Покровск.
У травні 1985 р. В. Чорновіл повернувся в Україну. У Львові зміг знайти лише роботу кочегара, але відновив активну політичну діяльність, зокрема літом 1987 р. знову почав видавати "Український вісник". "Вісник не є органом якої-небудь організації або групи, об'єднаної програмою або організаційною єдністю, - відмічав Чорновіл, - а тому допускає видання самиздатовских матеріалів, написаних з різних позицій. Завдання " Вісника" - об'єктивна інформація про приховані процеси і явища в українському громадському житті".
В'ячеслав Чорновіл переосмислював радянську реальність, реальний соціалізм, перспективи української державності. Ще в 1968 р. він визнавав, що стояв на позиціях соціалізму, правда, не того, що намагається регламентувати дії і мислення індивідуума, а справжнього соціалізму - з гарантованими демократичними свободами, найширшим політичним і економічним самоврядуванням, реальним забезпеченням прав усіх націй багатонаціональної держави. Але з часом його погляди кардинально змінилися. У 1987 р. у відкритому листі генеральному секретареві ЦК КПРС М. Горбачову Чорновіл назвав репресії проти шестидесятников "великодержавно-шовіністичною реакцією на українське національно-культурне відродження".
11 березня 1988 р. В. Чорновіл разом з М. Горинем і 3. Красовским підписали Звернення до української і світової громадськості про відновлення діяльності УХГ. У тому ж році він ініціював створення Українського союзу Хельсінкі (УХС), який із самого початку замислювався як політична партія. Був її співголовою, а також співавтором програмних документів, зокрема "Декларації принципів Українського союзу" Хельсінкі, обнародуваній 7 липня 1988 р. на 50-тисячному мітингу у Львові. УХС стала першою в Україні відкритою опозиційною КПРС організацією партійного типу. В. Чорновіл був одним з трьох робітників секретарів, потім членом виконкому УХС, очолював прес-службу - написав і відредагував більше 100 листів прес-служби УХС, які оперативно, в день виходу, передавалися по радіо " Свобода" і поширювалися " самвидавом". Осінню 1988 р. В. Чорновіл і М. Горынь дали інтерв'ю зарубіжній журналістці Марті Коломиец, у зв'язку з чим владою була запущена кампанія по їх видворенню з СРСР. Тоді ж за політичними мотивами Чорновола звільнили з роботи.
З часу створення Народного Руху України (НРУ) у вересні 1989 р. В'ячеслав Чорновіл був його членом, з березня 1992 р. - одним з керівників, а з грудня 1992 р. - главою НРУ. Сам В'ячеслав Максимович згадував про ці часи так: "Ідея створення Руху виникла спонтанно, вона йшла знизу. Прийшов час "розвалу імперії", так званої перебудови. Воно закликало низи діяти, а серед інтелігенції, колишніх політв'язнів, політичних діячів виявилися люди, що вирішили очолити цей рух. Я згадую, як 17 вересня 1989 року ми вивели на львівські вулиці 200-250 тисяч чоловік. Це була природна потреба різко змінити ситуацію, що склалася на той момент в Україні : йшов розвал комуністичної системи, активізувалися народні маси і це треба було оформити. Перша спроба створити у Львові "Демократичний фронт сприяння перебудові" була зроблена влітку 1988 року, але нас тоді розігнали собаками і Вмопом. У кінці 1988 року, зайнявши національно-патріотичні позиції.
Ми змогли оприлюднити програмні положення НРУ. Почалося інтенсивне зростання організацій Народного Руху в областях. У вересні 1989 року відбулися засновницькі збори НРУ. У 1993 році НРУ був перереєстрований як політична партія, оскільки, будучи суспільно-політичною організацією, ми не могли брати участь у виборах". У березні 1990 р. В'ячеслав Чорновіл став депутатом Львівської обласної ради і Верховної Ради України. Він був одним з лідерів радикального крила демократичної частини парламенту - Народної Ради.
З квітня 1990 р. по квітень 1992 р. В. Чорновіл - глава Львівської обласної ради і облвиконкому. Осінню 1991 р. його висунули кандидатом на пост Президента України. У 1995 р. він був членом української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи. З 1995 по 1999 рр. працював редактором в суспільно-політичній газеті "Година/Time". У 1975 р. став лауреатом Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томалина, в 1996 р. - лауреатом Державної премії України ім. Т. Шевченка в області журналістики і публіцистики, був нагороджений за громадську діяльність орденом Ярослава Мудрого V міри (1997 р.).
Під час розколу Руху, організованого проурядовими чиновниками, що прийшли до влади за допомогою Руху, в інтерв'ю газеті " Незалежність" (26.02.1999) на питання "Коли Вам, В'ячеслав Максимович, було важче - коли Вам протистояла уся радянська система або тепер"? Чорновіл відповів: "Тепер! Що відбувається - така несподіванка для мене, таке потрясіння... Люди, охоплені бажанням мати гроші і посади, стають невпізнанними. Хочу провести таку паралель. Свого часу первинне накопичення капіталу супроводжувалося пострілами із-за рогу, ударами ножів в спину, обманом партнерів і т. д. Так от, те, що відбувається сьогодні у нас - первинне накопичення політичного капіталу, і прийоми використовуються аналогічні.
Заради того, щоб вибратися вгору, підім'яти під себе партію (що вже не допомагає, а заважає), люди не гидують нічим. Мені здається, у всьому винна моя надмірна довірливість - до слів, а не вчинків, упевненість, що краще повірити, ніж не довіряти, краще вважати людину однодумцем, а не опонентом".
У останній день свого життя, 25 березня 1999 р., під час виступу в Кіровоградському педінституті, В'ячеслав Чорновіл сказав: "Рух - це та велика політична сила, яка найбільше зробила для того, щоб Україна стала незалежною державою. У 1988-89-му - на початку 90-х років неможливо було представити розвиток України без Народного Руху, без Народної Ради, до наших досягнень можна зарахувати і Акт Незалежності, і Декларацію про державний суверенітет України, і участь в референдумі - ми тоді усі сили приклали до того, щоб 92 % проголосувало за незалежність. Я думаю, що зараз Рух ми відстоїмо, але на першому плані має бути ідея, лідери мають бути ідейними. Якщо вони пішли на лобіювання якихось фінансових інтересів, то нехай собі йдуть у бізнес, їм нічого робити в керівництві політичних партій. Ось моє переконання".
25 березня 1999 р. В'ячеслав Чорновіл загинув при невияснених обставинах в автокатастрофі на шосе під Борисполем. На місці його загибелі встановлений кам'яний козацький хрест. Похований видатний громадський діяч України на центральній алеї Байкового кладовища. У 2000 р. йому посмертно було присвоєно звання Героя України. В. Чорновіл не став президентом України, але став її національним героєм. Його убили в русі - в дорозі, на шляху до тієї, іншій Україні, за яку він платив здоров'ям і життям.
Людям із порушенням зору
